В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору — не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся — я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх — слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь–якій комбінації.
Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була — от тільки на міміці заощаджувала.
— Батько–мати, а разом батькомати. Правда, смішно?
— Дуже, — Ірка картинно повела головою. — Він теж так називає?
— Ну що ти! — заперечив я без особливої певності. — Богданчик у нас зразковий син.
— Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.
— Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.
— Це швидше ми — покоління пепсі. А вони — покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!
Я посміхнувся:
— Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.
— Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.
Що є — то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд — навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.
— Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.
— А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?
— Хочеш бути бабусею?
— Бабусею не хочу. А от онуків — хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.
Я знизав плечима:
— Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.
Вона махнула рукою:
— Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки — молодшою.
Ти диви, просто‑таки філософія!
- І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?
Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів — в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік — егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.
— Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?
— Та начебто з’явилася якась — тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?
— Ну от, бачиш.
— Та бачу. І бачу, що це — не варіант. І потім, хіба це любов — суцільні СМСки?
— Така у них тепер любов. У нас були записки, у них СМСки, а у наступних щось інше, наприклад, 3D–ролики. «Батьки і діти» читала? Шкільна програма з літератури.
— Та ладно! Бачив би ти, що вони одне одному пишуть! Коми з крапками та дужки. А пам’ятаєш, ти мені вірші складав?
— Угу, — погодився я, скромно замовчавши той факт, що справжнім автором натхненних рядків був колега по студентському театру, який володів талантом за пляшку римувати будь–яке жіноче ім’я.
— От бачиш! А у них — самі смайлики! Вони тепер навіть у коханні один одному не зізнаються! Я питала, чи він любить її, а він: «Ну мама… »
— Так це він тобі не зізнається! Може, їй…
— Чому ти весь час його захищаєш? Ти захищаєш, а він цим користується!
Я примирливо обійняв дружину за плечі. Літак — не найкраще місце для з’ясування стосунків.
- Ірусь, я тебе прошу…
Рука на плечі подіяла заспокійливо, тому вибуху не сталося. А я спробував перевести розмову на інше:
— Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти будеш жити для задоволення. А для того, щоб отримувати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися цінувати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по–справжньому щасливою». Тепер він її ганяє по європах з університету до університету. Щоб навчилась отримувати задоволення від життя.
Ірка скептично скривила губу:
— Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі — буде знати.
— Може, й привезе. У дівчат це запросто.
— А може, Богданчика теж кудись відправити? — схопилася раптом дружина. — Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.
Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:
