— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».
— Людям, то бандитам?
— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.
Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:
— Янукович не переможе.
Тут уже я звів брови догори:
— А що, Папа на третій термін — це краще?
— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.
— Ну, і як ти собі це уявляєш?
— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.
— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.
— Насправді я всьо уявляю.
— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр–аси…
— Хто? — не зрозумів Мирослав.
— Аси ПіАру. ПіАр–аси.
Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.
— Це ти файно сказав. Пі–Ар–аси. Сам вигадав?
— А що?
— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі–Ар–аси. Хе!
— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.
— То всьо вже було.
— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.
— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?
— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.
— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью–Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.
— Серйозно?
— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взяти–си за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.
— Коли це було?
— На початку двайцятого століття. Після російсько–японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр–аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця–гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?
В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.
— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.
— Точно. Бабських. Бо будь–який «мало–мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації–кровопивці по всій імперії.
В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.
— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.
Я засміявся:
— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.
— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.
— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.
— Ні. То у Нью–Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з–під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан–москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.
Я недовірливо схилив голову:
— Треба було просто грошей їм запропонувати.
