Прес–пап’є було зроблене моїм дідом — трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні — позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з дідом багато років тому на Півночі.
Навіть у моєму дитинстві прес–пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.
— Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.
— Дякую, — зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. — Мирославе, подивися. Це — прес–пап’є. Його зробив мій дід.
— Він був скульптором?
— Він був людиною, — сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.
Дядько ствердно кивнув головою.
Мирослав взяв у мене прес–пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.
Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:
— Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…
При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні — це водночас і ввічливо, і необтяжливо.
- … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.
Мирослав виразно подивився на мене з–під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес–пап’є -маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.
— Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? — дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. — Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?
Звісно, я чув про неї, але без подробиць.
— Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, — я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. — Ну, мене і взяли. Поставили питання руба — або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…
Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався — він давно все зрозумів.
— Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… — з цими словами дядтько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. — Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було — як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.
Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній — чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.
— Вся правда. Як було, — він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. — Останній звіт. Щоб усі знали.
Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.
Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:
— Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.
Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:
— Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?
Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:
— Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.
Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.
— Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…
Я не зміг стриматися, щоб іще раз подумки не подякувати мамі.
— Віддай у якесь видавництво, хай надрукують. Тільки щоб люди хороші.
Я рішуче підвівся:
— Дядьку, тобі дуже пощастило. Це чудово, що ти до мене прийшов, бо Мирослав, — я жестом запросив останнього приєднатися до розмови. — Мирослав у нас режисер, він дуже добре розуміється на книжках. Я — що? Я — бізнесмен. А він — людина творча, почитає і скаже, яке видавництво може це надрукувати. Почитаєш?
Мирослав підняв на мене здивовані очі.
Дядько Вареник знову витер сльозу в куточку ока.
— Тільки там почерк може не дуже. Я ізвіняюся, коли що не так.
