— Не кремпуйтеся. Я розберу, — Мирослав швидко опанував здивування і ввічливо виступив наперед. — Я почитаю і про свої висновки розкажу Сергію, — він значуще подивився на мене і додав, правильно розставляючи мізансцену. — А він то вже вам скаже, що далі з тим робити. Згода?
— Дякую, — підвівся з фотеля дядько Вареник, розуміючи, що розмову закінчено. — Ну то я побіжу?
— Дякую за подарунок, — я поставив на стіл перед собою віднайдену сімейну реліквію і знову щиро притис дядька до грудей. — Не пропадай.
Коли приземкувата дядькова постать, так само боязко ступаючи по килиму, зникла за дверима, я обернувся до Мирослава:
— Вибач, що тебе вплутав. Дядькові буде легше, якщо знатиме, що рукопис потрапив до рук відомого режисера.
— Та розумію, — засміявся він у відповідь. — Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі — хоч по наґлу поміч біжи.
— А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід — точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас — на маму, батька, діда, чи не писав.
— А яка різниця? — спитав Мирослав. — Що це змінить?
— Слухай! — я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. — А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити — як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?
Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:
— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.
— Чому? — здивувався я.
— Бо текст сьогодні — то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор — ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.
— Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.
— То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?
— Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.
Мирослав повчально підняв пальця вгору:
— Запам’ятай на все життя, друже. Стукач — то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач — це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва — на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару — то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер–сантехнік? У кращому випадку — з інтелігенцією районового ґатунку — вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо–си реально — мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка — мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!
Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить — не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».
Мирослав тим часом знову схилився над прес–пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей — ознака творчої зосередженості.
— Цікаво? — спитав я, засунувши шухляду на місце.
— Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?
— Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті — мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.
— Чорненький.
— Яке життя, такий і гумор.
— А за що сидів?
— Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.
Мирослав кивнув:
— Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба — зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.
