– Половина на половину, – передражнив Пшемек. – Був місцевим, тепер ні. Він багато часу провів у місті, хто знає, що він там робив. І як ми можемо бути впевнені, що він міліціонер?
– У нього є посвідчення особи, – відповів я. — Він мені показав.
– Велика справа. – знизав плечима Пшемек. – Можливо, підроблене.
– Заспокойся, – сказав Мєтек. – Ви шукаєте діри в цілому. Навіщо йому прикидатися міліціонером?
— А я знаю? – зітхнув Пшемек. – Можливо, вона їхала до Єлєньої до нього, а він приїхав за нею сюди, тільки щось пішло не так, і тепер він намагається придумати, як звалити провину на когось іншого, хоча б на Анджейка.
– Дурниці, – сказав я, але без агресії в голосі, мабуть тому, що знав більше за них. – Вип’ємо за ці свята, панове, бо інших таких не буде, це точно.
– А ти завтра йдеш нарешті освідчувтися? – запитав Мєтек, змінюючи тему на більш приземлену.
– Я не знаю. – Цього разу знизав плечима я. – Чи буде це доречним в цій ситуації?
– Ба! – відповів Пшемек. – Це не її родина. Сьогодні це гаряча тема, завтра дещо притихне.
– Запитайте у самої зацікавленої особи, – запропонував Мєтек. – Звикай, що дружин питають про все.
Ми знову випили і закусили.
– А сьогодні не виє, – зауважив Мєтек. – Можливо, ця буря гадюку виморозила.
– Або вбила дівчину і нажралася, – сказав я. – Так каже мій дідусь.
– Казки для дітей, – резюмував Пшемек.
– Якщо знову завиє, то знову будемо хвилюватися.
Почалося. Але не сьогодні ввечері. Та була був спокійною.
Остання тиха ніч у селищі.
РОЗДІЛ 18
Комісар Кшиштоф Подима дивився на свого старшого колегу, щоправда, пенсіонера, але до біса гарного слідчого, і думав, чим закінчиться його власна кар’єра в поліції. Чи захоче він ганятися за вбивцями і розгадувати головоломки до останнього дня? Або, може, встрибне на якийсь пост, буде ходити у відпрасованому мундирі та тиснути потрібним людям руки замість того, щоб одягати на них наручники? Може, колись його покличуть на такі розмови, розкопуючи якусь справу багаторічної давнини, бо часи змінилися і деякі речі потребують нового погляду?
– Мене хвилюють два питання, – нарешті сказав він.
– Ну, прошу їх задати, – відповів Ян Ришь з посмішкою, наче мріяв ні про що інше, як задовольнити цікавість двох офіцерів із "Архівів Х".
– Ви хоч на мить повірили в цього демона?
Старий поліцейський продовжував усміхатися, ніби очікував, що таке запитання рано чи пізно прозвучить.
– Непросто буде на це відповісти, – відповів він. – Я пам’ятаю події, але власні відчуття - вже не дуже. Але ж тут справа у інших проблемах.
– Яких?
– За стільки років служби я стикався з кількома подіями, які не можна було пояснити раціонально. Будинки, в яких кожен мешканець покінчив життя самогубством, навіть не знаючи попередніх власників, автокатастрофи, під час яких водій клявся, що бачив якусь постать на дорозі, хоча поле навколо було порожнім. Ви ж знаєте, як воно буває.
– Знаємо.
Вони хором кивнули. Що ж, кожен у своїй роботі протягом стількох років стикався з чимось, що важко було пояснити раціонально.
– Один раз тіло мені указав ясновидець, і це не так, що бабця надвоє ворожила. За його словами, тіло знаходилося прямо в дощовій каналізації біля старої насосної станції. І воно там було.
– Всім тим дивакам я не вірю, – сказав Подима. – Вибачте, але такої точної вказівки мені ще не траплялось, а родини надивляться нісенітницю по телевізору, начитаються бульварної преси і перше, що роблять, біжать до ясновидиці вказати на зниклу людину чи тіло. Це марна трата часу і ресурсів, а найстрашніше, коли такий ідіот каже тобі, що бачить тіло біля водойми, це вже тиск, щоб шукати його там, і родина не здається. Двадцять перше століття, а забобони як у середньовіччі.
- Згоден. – кивнув Ришь. – Тому я кажу, що у мене лише одного разу було, що тип вказав точне місце, але цього поодинокого випадку було достатньо, щоб змусити мене запитати себе про речі, які кидають виклик раціональному мисленню. Ну, ось як я маю дивитися на цю справу. Я тоді не вірив ні в яких демонів, так мені видавалося. Привиди і упирі не схильні нападати на молодих дівчат і душити їх лапами, відбитки яких досить схожі на наші людські.
– Це так, – підтвердив Сукєнник.
– І ця позиція залишалася в моїй свідомості надовго, але кожна крихітна подія, яку ми не могли чітко описати в протоколах, виносила піщинку з основи мого сприйняття світу. Ви розумієте?
– Тобто сьогодні ви вважаєте, що це могла бути Мара, як стверджували деякі мешканці? – запитав Подима, але в його голосі не було глузування чи неповаги.
– Ні, – твердо відповів Ришь. – Але траплялися й такі речі, які важко було кудись занести. До цього ми ще дійдемо.
– Звичайно, – відповів Сукєнник.
– Вбивала людина, це точно. – Ришь з тугою подивився на коробку з пончиками, він хотів би з’їсти ще один. – Але, можливо, там, у повітрі, було щось невловиме, але зле.
