– Ще гірше, – відповів батько. – Йдеться важко, бо сніг зверху замерз, а знизу сипкий. В карплях слизько, а без них впадаєш по коліна. Треба було б на лижах.
У багатьох хатах після німців залишилися лижі, але оскільки ніхто не знав, що з ними робити, вони пішли на дрова чи дошки для паркану. Ходити коло дому найзручніше було в гумових ботах, солом’яних черевиках чи, зрештою, в карплях.
– Але чи прийде якась допомога? – запитав Бернард.
– Маю надію, – відповів батько. – Я спілкувався з прикордонниками, вони обіцяли передати все через радіостанцію, але попередили, що першочергове завдання – врятувати живих, а не займатися мертвими. Я знаю, що для нас смерть Анулі – трагедія, але для них важливіші ті, кому потрібна допомога. Проте пообіцяли повідомити про це в поліцію.
– Анулі та Івонки, – поправив його Бернард.
Батько завмер і нерозуміюче дивився на нього. Селищний голова зітхнув і розповів, що трапилося сьогоднішньої ночі, і про знайдене вранці тіло. Він також додав, що всі вирішили щодо Анджейка. Батько закрив обличчя руками, як завжди робив, коли повертався з поля після важкої роботи, коли його долала втома і не було сили навіть як слід вмитися.
– Якби я знав… – сказав він, глибоко зітхнувши, а на очах його блищали сльози. – Я б не повернувся, я б просто пішов прямо до Єлєньої Гури.
– Це нічого б не дало, – долучився до обговорення Янек. – Я знаю, як працюють служби в міністерстві, коли стихійне лихо, то міліцію делегують для охорони життя та майна, до нас ніхто сюди не приїде.
– Холера, – прокоментував Козловський.
– Тому ми повинні справлятися самі, – сказав Клімкевич. – Ми заарештуємо Анджейка і залишимо його під вартою, поки не прибуде підмога.
– Де і хто його буде доглядати? – запитав батько.
– Ми вирішили, що він буде у вас вдома, – відповів Клімкевич. – А Янек, все-таки міліціонер, стежитиме за ним.
– А може, Стаху, – звернувся батько до батька Аліції, – він у вас посидить?
— А чому це у мене? – спитав Климкевич.
– Хлопи, заспокойтеся, – перебив їх Бернард, на мою велику радість, адже сварка між моїм батьком і моїм майбутнім тестем – це останнє, що мені зараз потрібно, особливо перед самими офіційними заручинами.
– Не будемо ми тримати хлопця, як якогось головоріза в підвалі, – сказав батько, і я вже зрозумів по його голосу, що він дуже нервує. – Що, маю ще ґрати на вікна поставити? Нехай залишається у себе вдома, чергування встановити, і все. Живе він один, місця більш ніж достатньо.
– Можливо, це й так, – погодився Бернард.
Погляди звернулися до Янека, який на той момент представляв народну владу. Мій дядько кивнув, а я подивився на Анджейка, який весь час сидів і слухав, як вирішують його долю. Якби він справді був убивцею, тоді він заслуговував би на таке ставлення, але як невинну людину мені було його шкода. Проте його, здавалося, не хвилювала вся ситуація, він сидів на своєму стулі, злегка погойдуючись вперед-назад, і, здавалося, не чув усієї метушні.
– Нехай буде так, – сказав Янек. – Ми залишимо його вдома, я пробуду з ним до півночі. Тоді нехай хтось змінить мене до ранку, а потім я знову сидітиму до вечора.
– Антчаку потрібно виспатися і відпочити, – сказав Бернард. - Мені дуже шкода, Адаме, але ти виглядаєш, як купа мотлоху, — сказав він моєму батькові. – Є хто бажаючий?
– Я піду, – сказав Климкевич, зухвало дивлячись на батька. – Буду там опівночі, чому б і ні. Зараз подрімаю і нічку витримаю.
Після його заяви в залі клубу зчинився схвальний галас, адже всі люблять давати поради, а от охочих діяти немає.
– Анджеєк, що скажеш? – звернувся Бернард до нещасного хлопця.
- Що? – запитав той непритомно. – А, так, нехай буде так. От тільки у мене немає ні чаю, ні кави, але їжі вдосталь, тому що я нічого не торкався з Святвечора.
Янек кивнув і рушив до нього. На щастя, він не вийняв наручники, а просто взяв хлопця за руку і допоміг підвестися.
РОЗДІЛ 22
Ян Ришь стояв, дивлячись у вікно, наче чекав на когось, кого давно не бачив і водночас дуже спізнювався. Його руки за спиною час від часу здригалися, пальці ворушилися, ніби він щось підраховував. Комісар Кшиштоф Подима дивився на нього з легким захопленням, бо, незважаючи на вік, у міліціонера були рівна спина та ще широкі плечі, було видно, що пенсіонер дбає про свою фізичну форму.
– Я так зненавидів зиму, що коли починає падати сніг, у мене мало не панічні атаки, – сказав Ришь, не відвертаючись від вікна. – Я полюбив літо. На жаль, пенсія поліцейського не дозволяє півроку провести в теплих краях.
– Я багато читав про цю зиму століття, – відповів комісар Кшиштоф Подима. – Бачив відео, це просто неймовірно, що тоді відбувалося.
