Потім все в голові закрутилося, і він побачив, як перед його очима блимає дерево, повне жовтих плодів, поліцейський рачки і постать у чорному, що піднімає лопату над його головою.
Мара.
Прийшла.
Він повернув голову вбік, зрозумівши, що земля зробилася крижаною, як тієї зими, коли люди масово гинули, а він не міг знайти вбивцю. Ні, це не Мара, її там ніколи не було. Вила вночі, чи так тоді в селі казали, що вила вночі, як проклята, а її і не було. Це були страхи для дітей, згадував він, пожовклі нині сторінки щоденників вбитих дівчат, які він переглядав щороку на Різдво. Одна сторінка прикрашена простими малюнками дівчат, які голосно сміються "ха-ха". На полях сторінок було багато тих "ха-ха", бо хоч жарт був чудовим, бо це вони вили ночами, бажаючи налякати хлопців. І їм це вдалося.
Ха-ха.
Це не Мара.
Він бачив товстого поліцейського, що лежав серед жовтих слив, наче оздоблене порося на тарілці в шикарному ресторані.
Побачив, як худий мирно лежить, ніби ліг спати, а сливи поряд з ним залиті червоним соусом.
Бачив черевики, чорні, що трохи стирчали з-під сутани.
– Міхал? — прошепотів він, але знав, що більше не скаже ні слова, кожна літера розрізала його нутро наче розігрітий до червоного прут.
– Іди з Господом Богом, – промовила постать над ним, і все згасло. – Твоє чергування добігло кінця.
Все затихло, його окутала темрява.
Священик перехрестився, став між трьома тілами, поклав скривавлену лопату, якою вони колись разом із Мєтеком і Пшемеком відгортали сніг, перед сараєм старого Брися.
– А моя покута не має кінця? — запитав він себе.
Він засукав рукава сутани й заходився прибирати.
РОЗДІЛ 37
Бігла швидко бігла, так що сестра не могла її наздогнати. Вона відчувала опір на долоні, яку весь час тримала, хотіла відпустити її, щоб якнайшвидше дістатися до коханого, але не могла цього зробити, сестра була не менш важливою.
Невдовзі вона знову побачить його усмішку, таку саму, як вона сказала йому, що вона при надії. Його міцні руки оточать її опікою, забезпечуючи безпеку в ці паскудні часи. Їй трохи пощастило, у війну два роки ховалися в хліві, сонця не бачили, і довелося пильнувати, щоб сестра мовчала, не плакала надто голосно.
Тепер знову було чутно, що військо виселяє маленькі села, все поспішно, але їх селище залишать в спокої, так сказав Брись, а він мав домовленості з одним офіцером і знав, що каже.
Але була й хороша новина, тому що вона закохалася, і це було взаємно. Доля для неї та сестрички зміниться. Вона це знала, відчувала всім тілом, кожен крок наближав її до сповнення, тому їй хотілося бігти якомога швидше. Шлюб, весілля, спільна хата, дитина, запах вогню в печі. Все це чекає в сараї Брися, де вони умовилися.
– Гей? - запитала вона, час від часу важко дихаючи. - Ти тут?
Був. Він вийшов із тіні, його красиве, майже нібито вирізьблене з мармуру обличчя, забіліло в світлі місяця. Вона відпустила руку сестрички і пригорнулася до нього всіма силами свого переповненого коханням тіла.
– Щось сталося? — запитала вона з легким уколом передчуття чогось поганог.
– Ні, — відповів він, але брехав, це просто висіло в повітрі.
– Говори, — наказала вона.
Він не відізвався, а простягнув пакунок, загорнутий у газету. Подарунок? Побажав освідчитися їй, і звідси нервозність, зараз усе зрозуміло. Кільце? Звідки він узяв перстень, може, від матері? А може хустка, яку вона бачила востаннє на ярмарку, гарна, у червоних квітах. Тремтячими руками вона розгорнула газету, обмотану сірим шпагатом, усередині були гроші, ціла купа, їх було видно, незважаючи на темряву, що заповнювала стодолу. Освітленою лише однією свічкою, яку завжди запалювали під час побачень.
– Нащо це? — запитала вона з посмішкою, невже він хотів показати їй, що може піклуватися про неї.
— У Йозефові стоять сапери, — сказав він спокійним голосом. – З ними є лікар, дуже хороший, здається, колись професор у Львові. Багатьом людям допомагає. Ти підеш до нього, і він допоможе позбутися цієї… проблеми, – додав він після хвилини вагання, наче не міг назвати, що саме росте в її животі.
– Проблеми? — запитала вона, підвищуючи голос.
– Тихо, бо людей розбудиш. – Він приклав палець до рота.
– Але ж…
– Ти мусиш позбутися цього, — сказав він твердим голосом. — Ще не час на це.
– На дитину ? - казала вона, сильно акцентуючи, бо, очевидно, це слово не хотіло злітати з її губ.
– Ну, так, – підтвердив він.
– Чому?
– Бо так.
– Бо я єврейка?
Він не відповідав. Не мусив.
– Ну, скажи це!
– Тиииихо...
Проте вона не збиралася бути тихою. Дівчина почала говорити, виливаючи з себе все те, що десь там виростало за останні дні, за роки переховування від німців. Для всіх вона була клопотом, проблемою і ні для кого не радістю. Вона говорила все голосніше й голосніше, незважаючи на те, що він змушував її мовчати. Гроші, загорнуті в газету, впали на втоптаний земляний піл і розкинулися паперовою смугою, він спочатку нахилився, щоб їх зібрати, а потім вона не витримала, почала бити його по голові, їй треба було кудись вилити цю злість. Ні, не злість. Безсилля.
