На початку травня, коли епіцентром війни став східний фронт, Олені Зеленській вдалося вийти з ізоляції та бодай частково повернутися до роботи першої леді. Вона розпочала у День матері, коли її американська колега Джилл Байден прибула до східної Європи відвідати українських біженців. Олена, яка на той час переховувалася вже понад два місяці, ухопилася за можливість привітати Джилл Байден в Ужгороді, місті на західному кордоні України. Вони раніше не зустрічалися, але, як пригадує пані Байден, «ми одразу обійнялися»[282]. Провели разом кілька годин у школі, де знайшли притулок переміщені через війну родини; робили з дітьми ведмедиків із паперу. Серед камер і незнайомих облич Олена щосили намагалася триматися природньо й розслаблено. Проте Джилл Байден відчувала її тривогу.
— За напруженою усмішкою, — згодом казала перша леді США, — відчувався тягар, який вона несла.
Час на втіках давався взнаки, і, покинувши свій останній безпечний сховок, Олена не могла просто взяти й забути про цю травму.
Хоча її дітей і надалі переховували, Олена невдовзі повернулася до роботи у своєму офісі в президентському комплексі, де її пересування та розклад обмежували не так сильно. Пристосуватися виявилося складно. Вона не могла визначити своє місце в адміністрації воєнного часу, а охороняти Олену продовжували пильніше, ніж будь-кого на Банковій — навіть ніж президента та військових командувачів. Гостям в офісі першої леді, наприклад, заборонялося наливати собі води з її карафи.
Перші дні після повернення Олена не відчувала себе корисною. Програма з поліпшення якості шкільних обідів, яку Олена запустила 2019 року, нині не мала сенсу, адже більшість шкіл в Україні було закрито. Деякі — зруйновано авіаударами та обстрілами росіян. У Бучі вони розташували артилерійські установки на подвір’ї початкової школи — і звідти запускали ракети по сусідніх містечках. Читаючи про ці жахи, бачивши відеокадри про страждання жертв, Олена, як і багато українців того часу, почувалася паралізованою від безсилля.
— Постійно чуєш сирени. Чуєш, що відбувається в інших регіонах, — казала вона мені. — Це не надто додає настрою.
Чи не найцінніші настанови Олена отримала тоді не від чоловіка і не від президентської адміністрації, а від жінок, яких колись називала «аксесуарами» чоловіків при владі. Вона познайомилася з ними за рік до вторгнення, під час саміту в Києві, і перші леді Польщі, Литви та Ізраїлю підтримували з Оленою тісний зв’язок — як і дружини інших іноземних лідерів, що поспішили на захист України. Вони спілкувалися по телефону якомога частіше.
— Цей клуб нині по-справжньому мені допомагає, — зізналася вона мені. — Ми розуміємо одна одну.
Однак організувати вдавалося лише кілька таких розмов на тиждень, з очевидним роздратуванням казала Олена і пояснювала:
— Будь-який контакт на рівні перших леді має відбуватися через протокольну службу.
Утім, те саме було з її дзвінками президентові під час переховування. Вона вже звикла до всіх цих протоколів, які після повернення на Банкову, видавалося, ставали все суворішими. Олена з чоловіком не могли знову жити разом. Зеленський та його охоронці наполягали, що усій родині спати в одному місці надто небезпечно. До того ж графік президента майже не залишав йому можливості проводити час з родиною.
— Ми не дивимося фільми разом, — розповідала мені з усмішкою Олена. — Ми дивимося їх окремо.
Одне з одним вони бачилися двічі-тричі на тиждень, з дітьми — ще рідше. Вряди-годи Олена зустрічала чоловіка в коридорах резиденції, коли він поспішав на чергову зустріч; вони поквапом перекидалися кількома словами[283]. Більшість часу її оточували помічники та радники, які заохочували Олену більше давати інтерв’ю, позувати для обкладинок часописів і посилювати заклики президента про міжнародну допомогу. Зрідка Зеленський погоджувався з’явитися на телебаченні для інтерв’ю разом із дружиною, і вона інколи використовувала цю можливість, щоб розпитати його про почуття, немов журналісти були ще й сімейними психологами.
— Дякую за це побачення в телевізійному ефірі, — сказала Олена одному британському телеканалу. — Ми щоразу отримуємо від таких інтерв’ю задоволення, тому що можемо бачитися[284].
Це прозвучало як докір, і Зеленський ніяково опустив погляд на руки, Олена ж розповіла деякі подробиці про їхнє сімейне життя. Донька Саша вступає до вишу, за кілька днів у неї останній екзамен.
— Вона потребує тата, щоб поговорити з ним, щоб цей період вступу до дорослого життя пройшов легше, — говорила перша леді не лише телекамерам, а й чоловікові. — На жаль, ми не можемо собі зараз цього дозволити.
Зеленський уперто спробував повернути розмову до теми війни, зазначив, що багатьом українським родинам значно важче, ніж їм: як-от тим, хто живе під російською окупацією. Найголовніше, сказав він, звільнити окуповані території.
— Мій другий пріоритет — родина, дружина, — додав Зеленський.