Незадовго до того репортери «Української правди» довідалися про таємне опитування, яке провела навесні президентська адміністрація[288]. Метою було оцінити політичний ландшафт та зміни, що відбуваються на ньому в умовах війни. Результати виявилися для Зеленського обнадійливими. Рейтинги його традиційних суперників, як-от Петра Порошенка, впали майже до нуля. Однак інші фігури набули популярності. Головнокомандувач Збройних сил генерал Залужний за перші два місяці вторгнення завоював таку прихильність виборців, що міг би скласти конкуренцію Зеленському на президентських виборах. Наступні мали відбутися тільки за два роки, навесні 2024 року, і рейтинги президента не давали приводу для хвилювання. У березні вони сягнули 90 відсотків[289]. Єдиною інституцією, що мала більшу популярність, була армія, яку в очах більшості українців уособлював Залужний.
Він хоч і рідко з’являвся на публіці, проте набув в Україні культового статусу. Відео та меми про Залужного ширилися соцмережами. Зображення Залужного, який показує пальцями знак перемоги, за допомогою трафарету та фарби з балончика наносили на стіни в різних куточках країни. У квітні він відкрив фонд для збору грошей на армію, і дехто на Банковій сприйняв це як ознаку політичних амбіцій Залужного. Це не було параноєю. Хоча генерал заперечував плани балотуватися в президенти, дехто з його найближчих помічників говорив мені, що Залужний не відкидає такої ідеї.
— Думаю, це можливо, — чув я від декого. — У нас багато загиблих, багато поранених, і генерал відчуває велику відповідальність за них, за їхні родини. Він не зможе сидіти осторонь, якщо країна рухатиметься в хибному напрямку.
Наразі Залужний спрямував усі свої сили на те, щоб виграти війну, і не прийняв твердого рішення про своє майбутнє в політиці. Утім, група його радників у Генеральному штабі вирішила оцінити, що знадобилося б Залужному для створення політичної партії чи запуску передвиборчої кампанії. Речниця генерала Людмила Долгоновська збирала матеріали для книги про Залужного — авторизованої біографії[290], яку він допомагав писати.
— Він розуміє, що з правильною командою, правильною програмою стати президентом було б доволі просто, — казала мені Долгоновська. — Він підготовлений. Однак я не певна, що піде на це. Якщо все відбуватиметься як слід, якщо він бачитиме, що робляться правильні кроки, правильне ставлення до ветеранів, до родин загиблих, якщо боротьба з корупцією вестиметься по-справжньому суворо, а армія ставатиме сильнішою — він може вирішити не балотуватися.
Для Зеленського з командою це була невелика розрада. Досліджуючи політичних конкурентів — минулих або майбутніх, реальних або уявних, — Офіс Президента, схоже, не збирався ризикувати та залишати комусь бодай шанс. Інформаційні канали, які відмовилися транслювати телемарафон, до кінця весни зняли з ефіру[291]. Канал Порошенка, колись один із провідних, ще можна було знайти на кабельному телебаченні та ютубі. Однак його перегляди стрімко скорочувалися — так само, як і популярність колишнього президента та його партії. За висловом одного радника Зеленського, Порошенка та його союзників було відсунуто на «цифрові околиці» інтернету.
Навіть союзники президента опинялися під підозрою, якщо набували великої популярності. Харизматичний губернатор Миколаївщини Віталій Кім із перших днів війни став національним героєм — за те, що в соцмережах глузував із росіян і дражнив їх навіть тоді, коли вони штурмували його місто. Наприклад, соцмережами розлетівся допис Кіма, де він пропонував їжу та квиток додому російським солдатам, які складуть зброю. Слава Кіма зростала, і медіа почали називати його можливим наступником Зеленського. Помічники президента не зраділи та наполегливо порадили Кіму притлумити свою публічну активність.
— Це вже дошкуляло, — зізнався мені один із них.