Не уявляючи, куди й на який термін вони поїдуть, Олена зібрала сімейні документи та спакувала для себе і дітей одну валізу на коліщатах. Тварин і папугу ввірили турботам покоївки й тих охоронців, хто залишався у маєтку. Коли виїхали, у місті й околицях вирувала паніка. Дорожній рух перекинувся з автомагістралей на путівці. На автозаправках утворилися великі черги, а в центрі Києва почали зводити перші барикади в очікуванні російських танків. На Банковій охорона провела родину Зеленського нагору, на президентський — четвертий — поверх, де обстановка була напруженою, але без хаосу. Ніхто не кричав, не виявляв бурхливих емоцій. Найгучніший шум створював металошукач біля входу на поверх — пищав щоразу, коли крізь нього квапливо проходив солдат з автоматом. Поза тим було майже тихо. Співробітники товклися поряд з парою папоротей біля вікна або пильно вдивлялися в екрани ноутбуків і телефонів: писали промови, надсилали повідомлення, відстежували новини.
Доповіді про наступ надходили швидше, ніж їх встигали обробляти. На заході України, біля кордону з Польщею, палало кілька летовищ. Десятки солдатів зникли, ймовірно, загинули в результаті влучання ракети у військову частину неподалік Києва. Помічники президента намагалися впорядковувати потік інформації й повідомляти новини Зеленському, коли ті потребували його негайної уваги. Кожна нова звістка була тривожніша за попередню.
— До цього важко бути готовим, — казав Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента, який був поруч із ним від самого ранку. — Ми бачили таке лише в кіно, читали в книгах.
Як і багато хто з радників президента, Єрмак був творінням індустрії розваг; мав кругле неголене обличчя, на зап’ястях носив браслети-обереги зі шкіри й дерев’яних намистин. У своєму кінопродюсерському доробку мав кілька гангстерських фільмів, багатих на бутафорську кров і брутальні діалоги, що їх Єрмак продовжував цитувати ще довго після провалу стрічок у прокаті. (Улюблена репліка: «Усе в житті потрібно робити вчасно»). До того, як його друг став президентом, Єрмак працював юристом у продюсерській компанії Зеленського. Тепер — керував війною, приймав дзвінки від бойових генералів і Білого дому. Якоїсь миті того ранку Єрмак побачив на екрані свого мобільного телефону, що вкотре задзвонив, знайоме ім’я. То був Дмитро Козак[23], кремлівський високопосадовець, добре знайомий Єрмакові з попередніх раундів мирних переговорів. Єрмак з Козаком тижнями вели таємний діалог, даремно намагалися знайти компромісні пропозиції, які переконали б Путіна скасувати напад. Переговори зазнали невдачі. Тепер Козак телефонував з геть іншим повідомленням: наполегливо радив українцям здатися на умовах Росії. Єрмак вислухав, вилаяв співрозмовника і поклав слухавку[24].
Якщо і відчував тоді страх, то не за себе, пригадував він пізніше.
— А от за наших рідних — так.
П’ятдесятирічний холостяк Єрмак не мав кого евакуювати з Києва і вирішив залишитися із Зеленським, хай там що. Далеко не всім його колегам цей вибір дався б так само легко. Дехто приїхав на Банкову разом з родинами й валізами, очікуючи на організовану евакуацію президентського офісу. Зеленський нікому не перешкоджав. Хто просив дозволу вивезти рідних з міста, той дозвіл отримував.
— Ми всі люди, — пояснював Зеленський. — Деякі рішення треба приймати швидко.
Президент, зі свого боку, вирішив, що його сім’я має тікати. Ризики бомбардування були надто високі, і до безпеки рідних він мав значно суворіші вимоги, ніж до власної.
Прощання вийшло без сентиментів. Перша родина країни навіть не усамітнилася для розмови в окремій кімнаті. Вони обмінялися обіймами та кількома словами просто в коридорі, коли Зеленський поспішав з однієї наради на іншу. Дружина президента не пригадує, щоб він якось її підбадьорював. Після майже двадцяти років шлюбу стисле прощання не здивувало Олену. Вона з гіркого досвіду знала, що чоловік ставить роботу понад усе інше. Там, у коридорі, Зеленський не запевняв, що все буде добре.
— Він знає, що від цього я тільки б запанікувала, — ділилася зі мною Олена.
Обом небезпека все ще уявлялася абстрактною, тож перша леді вдавала спокійну.
— Ми не могли влаштувати бурхливих сцен. Дітям це ні до чого.
Гра заради дітей притлумила важкі почуття від прощання.
— Я ніби вирушала у відпустку, — казала Олена. — Абсолютно нормальна, спокійна розмова перед дорогою.
Насправді ж Олена з дітьми тікала, рятуючи життя. На центральному вокзалі Києва стояв готовий вивезти їх потяг, місце призначення залишалося таємницею навіть для найближчих помічників президента[25]. Державна залізниця отримала наказ від президентської охорони тримати локомотив на холостому ходу, готовим до відправлення — на випадок, якщо Зеленський вирішить покинути столицю. Раз по раз група охоронців проходила вагонами, перевіряючи на безпечність, чекаючи на прибуття президента. Утім, він не приїхав. Потяг вирушив без Зеленського, погуркотів зі станції, забравши із собою його дружину, двох дітей, команду охоронців і єдину валізу на коліщатах.