Однак Януковича це, схоже, не надто турбувало. Він перебував лише на другому році свого президентського терміну. Мав підтримку Кремля, і влада Януковича уявлялася непохитною.
— Коли завершаться ці суди, — сказав він, посилаючись на ще не закриті справи проти своїх опонентів, — треба припинити цю практику. Таке не має більше повторюватися ніколи.
Невдовзі його помічник попросив мене завершувати, і я запитав Януковича про останні новини. Напередодні його партія проштовхнула закон про можливість надання російській мові статусу офіційної на сході України. Українські націоналісти та прихильники Помаранчевої революції опротестовували цей закон як у парламенті, та і за його стінами. Сприймали його як вірнопідданський уклін Москві. Під час дебатів минулого тижня трибуну в залі засідань заблокували, спалахнула бійка. Десятки законодавців махали кулаками й ногами на тому самому місці, де два роки тому Янукович складав президентську присягу. Після сутички одного депутата від опозиції довелося доправити до лікарні, його обличчям струменіла кров.
Через що? Українці завжди могли вільно говорити російською, якщо бажали. Найуспішніша продюсерська студія їхньої країни, «Квартал 95», робила фільми й телешоу російською мовою, і це транслювали всюди. Навіщо Януковичу знадобився цей законопроєкт? Президент відповів запитанням:
— Чи подобаються мені такі інциденти в парламенті? Звісно ж, не подобаються. Це низький рівень культури. Мова ультиматумів і сили. Однак це відбувається з обох сторін. Спочатку одна сторона б’є іншу, потім друга б’є першу. В якийсь момент це теж закінчиться. Маємо продовжувати вірити, що це станеться.
Наступна революція почалася з пікетування. Ніхто не очікував, що воно переросте у щось більше. Після Помаранчевої революції вуличні політичні акції стали для українців хобі, протести й мітинги слугували протиотрутою від цинізму та демонстрували численні невдоволення молодих, бідних, амбітних і безправних. Акції відбувалися чи не щотижня, і та, яка перетворилася на повстання, видавалася скромною за мірками київських протестів, особливо в порівнянні з переворотом, до якого вона призвела[75].
Першого вечора, наприкінці листопада 2013 року, близько тисячі протестувальників зібралися на Майдані Незалежності, у серці міста, відомому просто як Майдан. Здебільшого то були студенти столичних вишів, і вони почувалися обдуреними та зрадженими. Президент Янукович уже кілька місяців обіцяв підписати економічну угоду з Європейським Союзом. Вона не давала надії на вступ України в ЄС у найближчому майбутньому, але бодай обіцяла сталий курс на Захід, до тих реформ, що їх Польща, країни Балтії та інші колишні сателіти Москви вже впровадили після розпаду Радянського Союзу, залишивши Україну далеко позаду за рівнем життя і верховенством права.
Янукович обіцяв підписати угоду восени, під час саміту ЄС у Литві. Однак після зустрічі з Путіним на початку листопада передумав. Кремль погрожував економічною блокадою, якщо Україна продовжить рухатися до європейської інтеграції. І пропонував кредит на 15 мільярдів доларів, щоб відманити Януковича від Заходу. Для студентів на площі такий розворот виявився болючим, зокрема, через його раптовість. Вони вважали, що через рішення Януковича інтегруватися з Росією втратять надто багато. Будуть змушені провести свої найпродуктивніші роки у тій самій Україні, яку знали їхні батьки. Молоді люди називали її «совок», охоплюючи цим сленговим словом усі убогі пережитки радянського існування — неповоротку економіку, корумповану бюрократію, тупе самовдоволення і застій, які в очах молоді уособлював Янукович. Тож студенти зібралися на Майдані, побудували табір протесту з наметами й транспарантами, співали пісень, скандували, обіцяли не йти, доки президент не залишить посади чи не підпише європейську угоду.
Масштаб демонстрації швидко виріс: з’явилися десятки наметів і протести розгорнулися й в інших містах країни. Настрій спочатку був радше святковий, ніж гнівний чи загрозливий, і так тривало з тиждень — доки не прибули спецпризначенці. У ніч на 30 листопада вони, розмахуючи кийками, штурмували табір і почали топтати намети й транспаранти. Це був перший з кількох переломних моментів тієї зими[76]. Натовп на площі почав множитися, людей більше обурювало насильство над першою групою демонстрантів, ніж абстрактна проблема «Європа проти Росії». Табір відбудували та укріпили барикадами з усього, що можна було зібрати та кинути на купу: старі шини, контейнери для сміття, колоди та цеглини. На площу з’їжджалися люди з різних міст і з усіх верств суспільства, скандували, співали, спали в наметах під прапорами України та Європейського Союзу. Щогодини співали національний гімн. Революція була у розпалі.