Вигнанець-Янукович з Росії спробував повернутися до влади. Через шість днів після свого повалення дав безглузду пресконференцію у російському Ростові.
— Ніхто мене не скинув, — почав він. — Я був змушений покинути Україну через безпосередню загрозу моєму життю та життю моїх близьких.
За його словами, люди, що захопили владу в Україні, — це «націоналістичні профашистські молодчики, які представляють абсолютну меншість жителів України». Янукович закликав того ж року призначити нові президентські вибори. Закликав до негайної реформи Конституції. А також до розслідування кривавої розправи над протестувальниками на Майдані Незалежності.
Незрозуміло, кого він думав обдурити. Шляху назад Янукович не мав. Кров протестувальників, на думку українців, була саме на його руках, незалежно від того, чи надавав він офіційний наказ відкрити вогонь. Більшість регіонів країни уже стали на бік революції; її прихильники взяли під контроль урядові установи, законодавчі органи та поліцейські дільниці.
Винятком стали схід і південь України, оплот Януковича. У тамтешніх регіонах, зокрема, в Криму, почалася контрреволюція. За кілька днів після падіння режиму в Києві перед будівлею регіонального парламенту Криму з’явилася група озброєних до зубів чоловіків — і швидко проникла всередину з автоматами напоготів. Вони діяли професійно, носили маски та спорядження — таке, як у російських спецпризначенців. Бракувало лише нашивок; усі розпізнавальні знаки з одностроїв прибрано. Військові роззброїли охорону парламенту і зайняли позиції в залі засідань та навколо неї.
Того ранку, доки в кулуарах стояли бойовики з автоматами та гранатометами, депутати провели два важливих голосування, результати обох зафіксували як прийняті одностайно. Першим голосуванням ухвалили рішення провести референдум щодо відокремлення Криму від України. Другим — проголосили нового прем’єр-міністра Криму, Сергія Аксьонова, безкомпромісного сепаратиста, чия політична партія «Русскоє єдінство» мала лише чотири зі ста місць у парламенті. Для узурпації влади Аксьонову цього вистачило. Наступного дня він публічно звернувся до Кремля:
— Звертаюся до президента Російської Федерації Володимира Путіна з проханням сприяти забезпеченню миру та спокою на території Автономної Республіки Крим.
Звернення слугувало лише приводом. Російські війська вже були там. Вони захопили головний аеропорт Криму та розпорошилися по всьому півострові. Путін брехав світові про бойовиків, називав їх «місцевими силами самооборони», ополченцями, які встали на захист своєї землі від «неонацистів» у Києві. Насправді ж то були спецпризначенці, і їм не довелося їхати здалеку. Багато хто базувався на півострові як частина російського Чорноморського флоту. Вони оточили усі військові бази, що їх Україна мала в Криму. Загарбники прибули з детальними розвідувальними даними про війська на цих об’єктах. Знали імена українських офіцерів, імена їхніх рідних, і де ті живуть.
— Ніхто й не уявляв, що наші сусіди, наші браття можуть прийти до наших дверей зі зброєю напоготів, — розповідав Олександр Поліщук, який тоді служив у Раді нацбезпеки, а пізніше обійняв високу посаду в уряді Зеленського. — Однак вони прийшли й сказали: «Ти залишаєшся. Ми знаємо, де твоя дружина. Знаємо, де твої діти. Можеш погратися у хороброго солдата, але тоді ми всіх їх уб’ємо». Ось що трапилося в Криму[80].
Кілька вищих українських офіцерів погодилося перейти на бік Росії. Багато інших приготувалися давати відсіч, але наказ із Києва так і не надійшов.
— Основна причина була психологічною, — казав Поліщук. — Тоді українські солдати морально не були готові стріляти по росіянах.
За лічені дні Росія захопила Крим повністю. Путінські війська взяли під контроль урядові установи та вручили ключі Аксьонову. Приблизно через тиждень його перебування в ролі нового лідера Криму я мав з Аксьоновим зустріч[81]. Він розташувався в одній з урядових будівель; вікна закривали мішки з піском, а обабіч входу стояли двоє охоронців у бойовому спорядженні, які уважно роздивилися мене крізь прорізи у балаклавах. Аксьонов був на другому поверсі, в оточенні політичних радників з Москви, які хотіли зробити його менше схожим на головоріза, а більше — на політика. Однак Аксьонов, гора м’язів у мішкуватому костюмі, погано пасував до цієї ролі. До того як піти в політику, він водився зі зграєю контрабандистів і рекетирів, серед яких був відомий під прізвиськом Гоблін. Тепер, з благословення Москви, отримав посаду прем’єр-міністра і готувався до зустрічі з Путіним у Кремлі.
— Мене обрали як кризового менеджера, — заявив Аксьонов, щойно ми сіли. — Я усвідомлюю свою історичну роль.