З бункера Зеленський міг зробити не так і багато. Він уже звернувся до світових лідерів — принаймні до тих, з якими мав зв’язок захищеною лінією. Президентській команді треба було скоригувати свою тактику, зробити вимоги більш наполегливими та чіткими, навіть якщо доведеться йти на додатковий ризик і порушувати правила дипломатичного етикету. Для початку охоронці президента мусили послабити умови його бункерного ув’язнення — щоб Зеленський почав приймати гостей і зустрічатися з журналістами особисто. Він мав залишатися головною новиною та формувати суспільну думку про війну. Зеленському потрібно було достукатися не лише до іноземних лідерів, а й до людей, що цих лідерів обрали, він мав схилити їх на свій бік та утримати їхню прихильність.
— Для нас війна — реальність, але для мільйонів людей по всьому світу — досі реаліті-шоу, — говорив мені пізніше тогочасний міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба[100]. — Не в сенсі розваг, просто це щось, що бачиш на екрані.
В епоху вірусних відео і нескінченної стрічки новин глядачеві за тисячі кілометрів від України легко відчути себе зануреним у її трагедії. За словами Кулеби, президент ставив собі за мету підтримувати цей стан занурення якомога довше серед якомога більшої кількості людей по світу — і робити все можливе, аби утримувати глядачів на своєму боці.
— Коли хочеш, щоб хтось по інший бік екрана продовжував тебе дивитися і тобі співчувати, маєш дотримуватися певних правил, — пояснював Кулеба. — Ті самі правила працюють усюди, у маркетингових стратегіях, у військових стратегіях. Ти маєш перемагати, адже люди люблять переможців. Вряди-годи маєш дивувати їх чимось значним і несподіваним, адже нікому не цікаво стежити за тим самим, — провадив далі міністр. — Третє, тобі потрібен конкретний персонаж, який асоціюватиметься у глядача з твоєю історією та буде постійно у нього на очах. У нашому випадку це президент Зеленський. І останнє — тобі потрібна хороша історія, яку розповідатимеш. Історія про те, як менша нація дає прочухана більшій нації-агресорці. Як погані хлопці нападають на хороших хлопців, і хороші перемагають. Ось що людям подобається.
Третього березня, наступного дня після зустрічі з генералом Залужним у бункері, охоронці Зеленського пом’якшали, і помічникам президента дозволили організувати його першу від початку навали пресконференцію[101]. Кореспондентів із США, Німеччини, Ізраїлю, Туреччини та інших країн провезли мікроавтобусами крізь лабіринт військових блокпостів і барикад до заднього входу в Офіс, де ретельно обшукали. Коридори всередині стояли темні, вікна затуляли мішки з піском, і солдати освітлювали ліхтариками шлях до пресцентру на першому поверсі. Незабаром прибув Зеленський з кількома помічниками, усі в типовому для них вбранні воєнного часу: футболки та флісові куртки зеленого армійського кольору. Замість піти за трибуну, президент узяв стілець і прилаштував його на відстані простягнутої руки від репортерів у першому ряду, чим привернув до себе тривожні погляди охоронців з автоматами.
Зеленський перепросив за свій не надто здоровий вигляд:
— Ми спимо по три-чотири години вночі.
Однак, попри блідість президента, настрій він мав піднесений і тримав увагу авдиторії з енергією та відкритістю, які захопили декого з присутніх зненацька. Багато запитань викликали спалахи гніву, здебільшого на адресу західних лідерів, які відмовилися надати Україні необхідну зброю.
— Скільки людей мають загинути, скільки рук, ніг, голів має відірватися, щоб до вас достукатися?
Від початку вторгнення Зеленський щодня мав двадцять-тридцять телефонних дзвінків з іноземними лідерами, переважно союзниками, а вони й надалі відкидали його заклик впровадити над Україною безполітну зону.
— Якщо не маєте сили, мужності закрити небо, дайте мені літаки! — Він пом’янув невизначену угоду з Польщею про поставку МіГ-29. — Дайте їх нам!