Інколи тон відповідей видавався сварливим, навіть злісним. Однак час офіційної ввічливості минув. Щоб вижити у війні, Зеленський з командою мали захопити та контролювати увагу світу, змусити якомога більше народів відчути навалу так, як її відчуває Україна: загрозою їхньому життю, їхнім цінностям, їхньому існуванню як демократіям. Думок і молитов про мужність Києва недостатньо. Іноземні уряди та, головне, їхні громадяни мають діяти, жертвувати — якщо не власною кров’ю, то бодай однією-двома зручностями. Методи, за допомогою яких доноситиме ці тези Зеленський, виявляться куди витонченішими за мегафон, із яким вийшла на поле бою Росія. На фронті пропаганди Україна одразу мала переваги. Вона була жертвою несправедливості, а Росія — агресоркою. Однак це не гарантувало того рівня підтримки, якого Україна потребувала для продовження боротьби. Минулі війни показали, як мало важить на полі бою світове співчуття. За роки правління Путін влаштував килимові бомбардування Чечні та Сирії, вдерся до Грузії та анексував Крим, щоразу викликаючи хвилю міжнародної відрази та висвітлення в медіа, які неминуче згасали. Росіяни не мали причин очікувати в Україні інших результатів. Вважали своїх супротивників зграєю самозванців і клоунів. Однак прорахувалися. Зеленський із командою, як продюсери та артисти, розуміли силу сприйняття не гірше за будь-якого кремлівського пропагандиста — а, можливо, й краще. За роки у шоу-бізнесі вони навчилися викликати емоції, надихати та захоплювати авдиторію, і бачили в цьому своє найважливіше завдання; напевне, найефективніший спосіб підтримати героїчні зусилля армії. У той час як генерал Залужний зосередився на полі бою, президент узяв собі за мету тиснути на Захід щодо допомоги, і ця синергія в їхніх стосунках триватиме довгі місяці, доки між ними не з’явиться тріщина.
Нині ж президент ще не набув достатньої впевненості чи досвіду як лідер воєнного часу, щоб нехтувати рішеннями військового командування. Роль Зеленського стосувалася не стільки самої війни, скільки її сприйняття, і він мав таланти, щоб добре із цим впоратися. Водночас він, видавалося, цінував можливість не лише бути свідком історії, а й творити її. Багато хто з його помічників почувався так само; один зізнався мені, що отримував своєрідну «мазохістську насолоду» від життя в бункері та переваг, які воно надавало, — бути дотичним до подій, що змінюють світ. Зеленський нечасто говорив про такі почуття. Однак також знаходив задоволення у цьому винятковому становищі влади та впливу. Попри небезпеку і стрес, розлучення із сім’єю, вагу відповідальності, яку він ніс, і жахи, які спостерігав щодня, президент відчував себе привілейованим, навіть щасливим виконувати цю запропоновану долею роботу. У найважчі дні вона дарувала йому глибоке відчуття сенсу, допомагала почуватися живим.
— Моє життя сьогодні прекрасне, — відповів Зеленський наприкінці пресконференції на запитання, як він тримається. — Я почуваюся потрібним.
Минулий тиждень, хоча моторошний і трагічний для президента та його країни, виявився також найбільш захопливим і змістовним у його житті. Він не проміняв би цей тиждень на жоден комфорт і безпеку свого старого життя кінозірки.
— Мені здається, найголовніший зміст життя — що ти потрібен, що ти не порожнеча якась, що просто дихає, ходить і їсть. Жити, знати, що певні речі залежать від того, що ти живеш, і відчувати, що твоє життя важливе для інших.
Однієї ночі на початку березня двоє президентських помічників засиділися допізна у конференцзалі в бункері — пили віскі з колою та відстежували новини. Увагу привернуло повідомлення з південного фронту. Росіяни почали обстрілювати найбільшу атомну електростанцію в Україні — власне, найбільшу в усій Європі. Розташована в Енергодарі, приблизно за сто кілометрів від рідного міста Зеленського, станція мала шість ядерних реакторів, які виробляли електроенергію для майже всієї північно-східної України. Кілька днів тому люди із сусідніх містечок встали з прапорами та барикадами проти російських військ, що просувалися до АЕС. Загарбники ненадовго відступили. Тепер повернулися з наказом захопити станцію.
— Вони просто гатили по ній з танків, — розповідав Кирило Тимошенко, перший з помічників Зеленського,[102] хто побачив новини тієї ночі[103].
Камери спостереження на станції передавали наживо кадри бою в урядову комп’ютерну мережу, і Тимошенко вивів їх на великий екран у конференцзалі. Кулі з кулеметів розрізали пітьму білими смугами та вгризалися в адміністративну будівлю станції. Від запалювальних снарядів спалахнула пожежа. Станцію охороняв невеликий загін Нацгвардії, який чинив запеклий опір. Тимошенко зателефонував командирові загону та пішов шукати у бункері своє начальство.
— Я блукав коридорами, шукав людей і натрапив на президента. Той, схоже, щойно закінчив тренування, і я повідомив: «Там танки обстрілюють атомну електростанцію. Точиться бій».
Адміністратори станції через гучномовці зверталися до нападників: