Протягом майже тридцяти років, відколи Україна стала вільною і незалежною державою, у її медійному просторі панував безлад, рясніло прихованою політичною рекламою та відвертою дезінформацією — у такий спосіб різноманітні олігархи та політики змагалися за контроль над популярним наративом. Водночас це була вільна й конкурентна арена для публічних дебатів, яка значною мірою зберігала свою незалежність від урядової цензури. Тепер Зеленський вирішив закрити медійний концерн головного політичного опонента, чиї канали вважав загрозою не лише своїй популярності, але й, за його словами, існуванню України.
— Хто такі проросійські політики? Їх обирають на виборах. Люди за них проголосували. Маємо на це зважати. Люди за них голосують, мають право. Однак ось у чому проблема, — тлумачив мені Зеленський. — Щойно цих політиків обрано, вони не роблять того, що обіцяли. Обіцяють одне, роблять інше. Заманюють і дурять. По-простому кажучи, не можна йти на українське телебачення і розповідати, що в Україні все погано, а в Росії все добре.
У демократичному суспільстві, визнав Зеленський, такі заяви — Україна погана, Росія хороша — не могли б виправдати повну заборону медіа, що їх транслюють. Однак джерела фінансування цих каналів, за його словами, зобов’язали державу втрутитися.
— Коли стало очевидно, що фінансування каналів іде від комерційних операцій з окупаційними російськими силами, ми сказали — годі. Беруть російські гроші й вливають у ці канали.
Медведчука звинуватили у веденні бізнесу із збройними формуваннями на сході України, яких Росія підтримує, а київський уряд вважає терористами.
— Це переходить всі межі, — сказав Зеленський. — Це фінансування тероризму. Аль Капоне вбив багатьох, але потрапив за ґрати через податки. Думаю, ці канали також вбили багатьох. Не безпосередньо, — додав він, — а з допомогою інформації.
Така риторика була нехарактерною для Зеленського. Заспокійливі інтонації об’єднувача України, що 2019 року став президентом, де й поділися. Він вирішив оголосити медіа-імперії Медведчука війну, хоча, схоже, почувався ніяково через враження, яке через це справляв. Тактика Зеленського нагадувала путінську на початку 2000-х років. Російська медіаіндустрія тих часів була здебільшого вільною, хоча теж слугувала полем битви між суперницькими політичними кланами та олігархами. Невдовзі після приходу до влади Путін почав переслідувати медійних магнатів, які критикували його режим. Звинуватив декотрих у захисті терористів Чечні та конфіскував їхні телеканали. Правозахисні групи й активісти за свободу слова засудили Путіна за ці дії — і засудили Зеленського за його крок проти Медведчука. Євросоюз застеріг Зеленського, що боротьба з російською пропагандою не має «відбуватися коштом свободи засобів масової інформації»[208]. Однак адміністрація Байдена, який заступив на президентську посаду лише два тижні тому, вітала дії Зеленського. «Ми підтримуємо зусилля України захистити власні суверенітет та територіальну цілісність через запровадження санкцій»[209], — йшлося у заяві посольства США в Києві. Представники Державного департаменту США казали мені, що були вражені тим, як рішуче Зеленський вживає заходів проти «загрозливого впливу» Росії в Україні.
— Він виявився людиною дії, — зауважив один із високопосадовців. — Узяв і зробив[210].
Реакція Америки, видавалося, розлютила Путіна не менш, ніж закриття телеканалів друга. Вона чітко вписувалася в улюблений наратив Кремля про дворушництво й лицемірство Заходу.
— В Україні, — заявив Путін, — просто взяли й прищикнули три провідних канали. Одним розчерком пера. І всі мовчать! А деякі навіть схвально поплескують по плечу[211].
Незабаром Зеленський зробив ще один крок у тому ж напрямку. Дев’ятнадцятого лютого 2021 року влада оголосила про блокування активів родини Медведчука[212]. Серед найважливіших, наголосив уряд, — трубопровід, що доставляє російську нафту через Україну до Європи[213]. Це було основне джерело капіталів Медведчука. Нафтопровід не лише збагачував його та родину — зокрема, похресницю Путіна Дар’ю, — а й допомагав фінансувати політичну партію, яка представляла інтереси Росії в Україні. Вилучення цих активів Путін публічно не коментував.
Утім, передвістя російської відповіді з’явилося два дні по тому, о сьомій ранку 21 лютого. У малопомітній заяві на своєму сайті Міністерство оборони Росії оголосило, що для проведення «масштабних навчань»[214] відправляє до кордону з Україною три тисячі повітряних десантників. Прибуття десантників відзначить початок нарощування військової сили вздовж кордонів України. За два місяці вона зросте до понад ста тисяч російських бійців і тисяч одиниць військової техніки. Метою навчань, згідно із заявою Міністерства оборони, буде натренувати елітних російських спецпризначенців «захоплювати ворожі споруди та утримувати їх до прибуття основних сил». Майже рівно рік по тому російські десантники відпрацьовуватимуть набуті навички під час нападу на Київ.