Промова, що тривала трохи більше ніж десять хвилин, не викликала в депутатів тривоги. Радше спровокувала колективне позіхання. Лідерка опозиції Юлія Тимошенко під час виступу генерала продовжувала розмовляти по телефону. Спікер парламенту був змушений увімкнути мікрофон і попросити законодавців припинити базікати й звернути увагу на доповідача. У будь-якій іншій столиці ця сцена здалася б абсурдною. Ось головний військовий командувач країни заявляє про готовність іноземної держави вторгнутися з трьох напрямків, а законодавцям бракує терпіння його вислухати. Вони давно збайдужіли до таких оцінок. Загострення на лінії фронту траплялися часто. Сутичка під Шумами була надто кровопролитною, але цього не вистачило б, щоб пробудити відчуття єдності чи нагальності серед представлених у парламенті партій. Щойно генерал зайняв своє місце, вони повернулися до політичних чвар.
Із контраргументами виступив Петро Порошенко, який коментував ситуацію в Шумах із певною авторитетністю. За його президентства українські сили 2018 року відбили це селище у росіян. Ціною життя принаймні одного солдата зуміли посунути лінію фронту на кілька кілометрів уперед, хоча багато командирів ставили під сумнів доцільність такого маневру. Операція мала радше політичну, ніж військову мету. Порошенко саме готувався розпочати кампанію з переобрання та прагнув показати себе компетентним воєначальником. Зрештою це не допомогло — Зеленський усе одно переміг на виборах. Однак два роки по тому, коли Шуми потрапили під напад, Порошенко поклав провину на свого наступника.
— Почати я хочу, — заговорив Порошенко з трибуни, — з подяки українським воїнам за мужність протидії агресору. І за ту витримку, яку вони демонструють, коли часом важко зрозуміти маневри Зеленського, який протягом двох років зазирає в очі Путіну.
Режим припинення вогню, про який Україна домовилася з Росією у перший рік каденції Зеленського, ґрунтувався, за словами Порошенка, на «хибній тезі» про те, що «перемир’ям можна забезпечити мир». Після Шумів Україна має контратакувати, відправляти на поле бою власних снайперів і запускати дрони на полювання за російською артилерією.
— Путін — вбивця! — вигукнув Порошенко. І додав із сарказмом на адресу президента: — Сподіваюся, Володимире Олександровичу, що і вам вдасться вичавити із себе це визначення.
Незабаром спікер вимкнув мікрофон Порошенка, і зала вибухнула криками, що на той час було звичним явищем. Кожен намагався перекричати іншого.
Відеокадри із засідання стали в Україні новиною дня, і, потрапивши на очі Зеленському з командою, неабияк їх розлютили. Порошенко був у своїй стихії, під час виступу погрожував залі пальцем. Розумів, що його найкращий шанс повернути владу — це змалювати коміка слабаком. Результати опитувань, які свідчили про низький рівень довіри українців до президента, тиснули на Зеленського[220], вимагали у відповідь на російські атаки продемонструвати силу. Водночас він не міг відкинути власну обіцянку забезпечити міцний мир. Наступного дня після виступу Хомчака у Верховній Раді Зеленський викликав його на закриту нараду з іншими генералами та головними шпигунами України. Кровопролиття на лінії фронту обговорювали до пізнього вечора, але президентська адміністрація про нараду мовчала. Не хотіла створювати враження кризи.
Спецслужби США через розвідувальні супутники спостерігали за розгортанням російських військ на кордоні, і того тижня Джо Байден зателефонував Зеленському й пообіцяв «непохитну підтримку» США в будь-якій конфронтації з Кремлем. Кілька днів по тому генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг так само запевнив Зеленського у підтримці Північноатлантичного альянсу.
— НАТО — єдиний спосіб покласти війні край[221], — сказав Столтенбергу під час телефонної розмови Зеленський.
Він закликав альянс поквапитися й запропонувати Україні офіційний шлях до членства, що стало б «реальним сигналом для Росії». Для Кремля достатнім сигналом став уже сам цей заклик. На нього зреагував прессекретар Путіна Дмитро Песков — застеріг, що будь-які розмови про членство в НАТО «лише погіршать ситуацію»[222].
Наступного тижня Зеленський із командою вирішив відвідати фронт. Треба було продемонструвати підтримку військовим і визнати жах трагедії в Шумах, водночас не допустити, щоб вона спровокувала масштабнішу війну. Напередодні поїздки Зеленський нагородив посмертно сержанта Барнича орденом за мужність. Після чого вирушив до місця його смерті та запросив із собою мене[223].