Дехто із союзників у Європі, серед них лідери Франції та Німеччини, запевняли, що американські прогнози щодо вторгнення перебільшені.
— Союзники телефонували мені й казали: «Ми говорили з Путіним. Путін не нападе».
Вони помилялися. Рівно о п’ятій ранку за Києвом Кремль виклав на своєму сайті відео, де оголосив про початок вторгнення. На кадрах, знятих в обшитому дерев’яними панелями кабінеті, видно, як Володимир Путін, із червоними очима й пересохлим ротом, сидить і обома руками тримається за стіл, ніби потребує опори. У тій промові Путін, щоб виправдати війну, озвучив цілий список ворогів і претензій за кілька десятиліть — і жодного разу не вимовив прізвища «Зеленський». Путін також не назвав Україну своєю кінцевою метою. Натомість перші двадцять хвилин свого оголошення він зосередився на Сполучених Штатах, на війнах, які вони вели в Югославії, Лівії та Іраку, і на «фундаментальних загрозах», що їх США, за словами Путіна, становлять для Росії.
Від самого розпаду Радянського Союзу, сказав він, США вітали в альянсі НАТО усе більше й більше європейських країн, просуваючи цю, за його висловом, «імперію брехні» дедалі ближче до кордонів Росії. Військові бази НАТО тепер були в тих частинах Європи, які Путін вважав своїми законними володіннями, і він не дозволить Україні піти цим шляхом і досягти своєї мети приєднатися до альянсу. «На нашій історичній території, — заявив Путін, маючи на увазі територію України, — США із союзниками створили ворожу анти-Росію». Рано чи пізно вони б використали Україну, щоб розв’язати війну проти самої Росії, і з боку російської армії було би «безвідповідально» не ударити першою і не нейтралізувати загрозу.
Ця промова, як і багато інших тирад Путіна проти Заходу за минулі роки, була просочена брехнею та параноєю. Насправді США зі своїми європейськими союзниками довгий час відмовлялися запропонувати Україні чіткий шлях до вступу в їхній альянс. Лідери НАТО півтора десятиліття затягували розгляд запиту України про членство, а побоювання викликати незадоволення Путіна завадило їм надати Україні зброю, необхідну для захисту. Ці побоювання не були безпідставними. Якщо шлях Зеленського до влади 2019 року залежав від його популярності як коміка, то піднесення Путіна двома десятиліттями раніше було засноване на його перемозі у війні проти Чечні, маленької бунтівної республіки на півдні Росії, чиї міста у 1999–2000 роках він розбомбив дощенту, вбивши десятки тисяч цивільних. Це жорстоке підкорення народу Чечні разом з убивством її лідерів задало тон правлінню Путіна і віщувало його спробу вчинити так само в Україні. Доки західні лідери заламували руки та зважували ризик ескалації, Путін прийняв рішення напасти на Київ — і тією промовою не залишив світові місця для сумнівів щодо своїх намірів. Керівництво України, заявив Путін, це купка «геноцидних неонацистів», і він має намір повалити їхній уряд, щоб «демілітаризувати та денацифікувати» країну. Будь-яку іноземну державу, яка спробує стати йому на заваді, Путін завуальовано попередив про застосування ядерної зброї:
— Той, хто спробує перешкодити нам, тим більше створити загрозу для нашої країни, нашого народу, повинен знати, що відповідь Росії буде негайною і призведе до таких наслідків, з якими ви у своїй історії ніколи не стикалися. Ми готові до будь-якого розвитку подій. Усі необхідні рішення із цього приводу прийняті. Сподіваюся, мене почують[16].
У ті перші години вторгнення ніхто не знав, чи залишиться Зеленський з командою в країні. Військові та розвідка місяцями програвали різні сценарії вторгнення, але жоден їхній прогноз не міг дати відповіді на це запитання. Чи запанікує президент? Чи злякається смерті настільки, що не зможе керувати?
— Це єдиний фактор, який неможливо прорахувати, — ділився зі мною пізніше Данілов. — Доки не опинишся у такій ситуації, не знатимеш напевно, як зреагуєш.
Історичні прецеденти грали на руку песимістам. Лише за шість місяців до вторгнення в Україну президент Афганістану Ашраф Гані — набагато досвідченіший за Зеленського лідер — покинув свою столицю з наближенням війська Талібану. Один з попередників Зеленського, Віктор Янукович, утік з Києва, коли під час революції 2014 року протестувальники підступили до його Офісу. На початку Другої світової війни лідери Албанії, Бельгії, Чехословаччини, Греції, Польщі, Нідерландів, Норвегії та Югославії, серед інших, рятувалися втечею від просування німецького вермахту та переживали війну в еміграції. Навіть Іван Грозний, перший російський правитель, який оголосив себе царем, утік з Москви, коли на неї 1571 року напали османи з регіональними союзниками.