Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором — учителем співів, — тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.
Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі…
Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.
Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над чорною бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.
— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші… Хочеш?
— Хм.
— Я їх ще нікому… Це мої вірші, я тобі першій…
— Хм.
Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:
— Хм… Це ти про кого?
— Так. Ні про кого.
— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?
Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.
— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.
— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.
— Знаю, — сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув.
— А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.
Юлько теж засміявся — що ж, барбарис так барбарис. Незвичний настрій розвіявся: у чорні брами не входили горожани в середньовічних шатах, не було в аптеці заклинача-ворожбита над зіллям, не чатувала на валах сторожа… І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.
— А ти зараз не такий, як у школі.
— Може, не знаю. Мені здається, що я завжди такий… А пам’ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?
— Угу. Тоді Беркута ще стріляв з водяного пістолета… А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?
— А звідки я знаю? Я вже не пам’ятаю.
— І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?
— Може. Не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти, а більше ні з ким. Хлопці у нас якісь такі… Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили — про що ж тоді з ними розмовляти?
— Хм, — сказала Лілі, підкидаючи на долоні цукерки, як жонглер у цирку. — А якщо я також… не зовсім Шекспіра читала?
— Дурниці! Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.
— Розумна? Як ти? Чи трохи менше? — зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова — дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.
Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:
— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі…
— Тре-ен-інг! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!
— Слухай, Беркута, — закостричився Юлько. — Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.
Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.
Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.
Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:
— У… ге-уууу — взвшшшшшш…
Тренінг! Ну й Ващук!
Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок. У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.
Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:
— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Конго — єдина ріка на світі, яка двічі перетинає екватор. Вона протікає на території…
