Це вже було достатнім доказом для контррозвідки, але Наполеон ще вагався. Генерал Саварі і, перш за все, міністр закордонних справ Талейран переконали його, що д'Енг'єн був "французьким принцом", який мав взяти участь в операції "Вирішальний удар". Нарешті Наполеона переконали, і 15 березня загін драгунів під командуванням полковника Орденера порушив кордон і нейтралітет Бадена, викравши Конде з Еттенхайма. Герцога доставили у фортецю Венсен (державну в'язницю), віддали перед військовий суд увечері 20 березня і після швидкої пародії на судове засідання розстріляли в замковому рові тієї ж ночі.
Вся Європа тремтіла від обурення, а антибонапартистська пропаганда не переставала нагадувати корсиканцю про цю "вендету". Вбивство принца д'Енг'єна було найчорнішою плямою наполеонівської епопеї.
Д'Енг'єн, хоча він приймав активну участь у змовах проти Наполеона (чого він і не заперечував під час допиту), ймовірно, не мав нічого спільного з операцією "Coup еssentiel" і точно не був "французьким принцом", який мав прибути до Парижа й уповноважити державний переворот. Він став жертвою – по порядку: змови, гніву Бонапарта проти Бурбонів, які постійно намагалися вбити "узурпатора" (Наполеон: "Хіба я собака, в яку можна безкарно стріляти на вулиці?!"), підлості Талейрана, фанатизма Саварі і одного прикрого випадку. Талейран навмисне підбурював Наполеона, бажаючи втягнути його в конфлікт із усією легітимізуючою Європою, а потім роками намагався з великими зусиллями та засобами знищити всі сліди власної вирішальної участі в цій справі. Саварі, хворобливо ненавидячи ворогів Наполеона, відчуваючи, що Бонапарт будь-якої миті помилує д'Енг'єна, надав розслідуванню, суду і страті злочинного темпу. А випадковість полягала в тому, що Наполеон справді знову почав вагатися в останню мить і послав до Венсена державного радника Реаля з наказом знову допитати герцога, що було рівнозначно помилуванню; цей наказ (у письмовій формі) надійшов до дому Реаля ввечері 20 березня, коли той, втомлений багатогодинною роботою, вже спав, попередньо заборонивши себе будити - слуги передали йому документ о п'ятій ранку 21 березня, і хоч він одразу скочив на коня, але було вже пізно.
У будь-якому випадку, Наполеон - як ми знаємо з багатьох свідчень і з його пізніших висловлювань - дуже важко переживав цю справу. Але, на відміну від усіх злочинців, він ніколи не обіляв себе – шкодуючи про скоєне, він взяв на себе повну відповідальність. Однак інший вчинок, якого він не скоював, йому приписали через кілька днів, коли сталася друга трагедія, пов'язана з розслідуванням операції "Вирішальний удар". Цього разу удар собі наніс генерал Пішегрю.
Пішегрю опинився в Тамплі, в камері, відділеній від Жоржа лише кімнаткою вартових, і, на відміну від Кадудаля, він не був прикутий. Вранці 7 квітня 1804 року ключник Папон заглянув до генерала і побачив, що той ще спить.
Через півгодини Папон занепокоївся дивною нерухомістю в'язня, придивився до нього поближче і дійшов висновку, що Пішегрю мертвий. Генерал зробив собі таку собі "гарроту" зі скрученої на мотузку чорної краватки та шматка дерева від димаря. Повертаючи дерев'яшку, прив’язану до кінця петлі, він задихнувся, а точніше – за висновком спеціально призначеної медичної комісії – під час акту задушення стався смертельний апоплексичний удар.
Після підняття тривоги, першими в Тамплі з'явилися Реаль та Саварі. Вони помітили,що біля трупа лежить екземпляр "Думок" Сенеки, відкритий на сторінці з описом самогубства Катона Молодшого. Серед усього там було таке речення:"Не думаю,щоб Юпітер бачив будь-коли щось більш красивішого, ніж непереможений Катон…". Реаль, який приніс цю книжку на прохання генерала попереднього дня, прошепотів побілілими губами:
- Очевидне самогубство, але ж хто в нього повірить?... Всі будуть казати, що його вбили…
Саварі, мовчки, стояв поруч, і було чутно лише хрускіт його кулаків, що стискувалися у безсилому гніві.
Реаль не помилився, зрештою, бути тут пророком було неважко.
Роялісти тут же підняли хай: "Бонапарт вбив генерала Пішегрю!" і намагалися підбурити громадськість проти Консула, поширюючи брехню про безліч мамлюків, які вночі увірвалися до камери та задушили генерала. Антинаполеонівські історики (Форіель, Юон де Пенанстер та інші) перейняли ці плітки і написали тисячі сторінок про "вбивство генерала Пішегрю", не надавши жодного доказу чи навіть тіні доказу на підтримку цієї тези, і обмежуючись (джерелом тут був британський публіцист Голдсміт) виключно наклепами. Я вже присвятив трохи місця цьому своєрідному історіографічному методу, тому перейду безпосередньо до фактів.
