Сяйво полностью

Прорвало гірку греблю його емоцій. Він виліз з ліжка і вирушив через кімнату до сина, відчуваючи нудоту і сором. Це за Денні він мусив думати, не за Венді, не за себе. Тільки за Денні. І не важливо, в яку форму він замісив факти, у глибині свого серця він знав, що Денні необхідно звідси вивезти. Він розправив на хлопчику ковдри, вкривши його ще й пледом, що лежав у ногах ліжка. Денні тепер уже знову затих. Джек торкнувся його сонного лоба

(«що за монстри розгулялися просто за цим начілком з кості?»)

і відчув, що той теплий, утім не надміру. І син знову мирно спить. Химерія.

Він повернувся назад до ліжка і спробував заснути. Сон його уникав.

Це було так несправедливо, що все обернулося таким чином, — схоже, невдача переслідує їх. Їм не вдалося скинути її собі з хвоста тим, що вони забралися аж сюди, нагору, врешті-решт. На той час, коли вони завтра після полудня прибудуть у Сайдвіндер, цей золотий шанс уже випарується — піде слідом за блакитним замшевим черевиком, як любив колись приказувати один його старий сусіда по кімнаті в гуртожитку[196]. Уявити лишень різницю, якщо вони не спустяться звідси вниз, якщо вони зможуть це якось перетерпіти. Його п’єсу буде закінчено. Тим чи іншим способом, але він прилаштує до неї якийсь фінал. Його непевність щодо власних персонажів могла б додати певного шарму неоднозначності оригінальному фіналу. Ймовірно, ця п’єса навіть принесла б йому якісь гроші, в цьому нема нічого неможливого. Та навіть без цього цілком можливо, що Ел зміг би переконати Стовінгтонську Раду знов узяти його на роботу. Звісно, він перебуватиме на випробувальному терміні, можливо аж три роки, але якщо він зуміє залишатися тверезим і продовжуватиме писати, йому, можливо, не доведеться цілих три роки залишатися в Стовінгтоні. Авжеж, раніше він не був у великому захваті від Стовінгтону, почувався пригніченим, живцем похованим, але то була незріла реакція. Більше того, як бодай хтось може отримувати задоволення від викладання, коли кожний другий чи третій день на тижні перші три уроки він проводить з похміллям, що розриває череп? Знову так не буде. Він зможе давати раду своїм функціональним обов’язкам набагато краще. Джек був у цьому впевнений.

Десь посеред цієї думки все почало кришитися і він відплив у сон. Остання думка доносилася йому вслід, ніби калатання якогось дзвона:

«Здавалося, що він зумів би знайти тут мир і спокій. Нарешті. Якби вони йому лишень дозволили».

Коли Джек прокинувся, він стояв у ванній номера двісті сімнадцять.

(«знову ходив уві сні — чому? — тут нема рацій, щоб їх розбивати»)

Світло у ванній було ввімкнуте, кімната в нього за спиною перебувала в темряві. Завісу навкруг пазуристолапої ванни було запнуто. Килимок на підлозі лежав брижуватий і вологий.

Його почав обіймати страх, але сама сновидна якість цього страху підказувала Джеку, що все діється не насправжки. Однак це не могло стримати переляку. Занадто багато речей в «Оверлуку» здавалися примарними, ніби в сновидіннях.

Він підступив до ванни, сам того не бажаючи, але неспроможний повернути навспак.

Він відсмикнув завісу.

У ванні лежав голий, майже невагомо завислий у воді Джордж Гетфілд, і ніж стирчав у його грудях. Вода навкруг нього бруднилась яскраво-рожевими плямами. Очі Джордж мав заплющені. Його пеніс плавав безвільно, мов водорість.

— Джордже, — почув Джек, як промовив його власний голос.

На це очі Джорджа вмент розчахнулися. Срібні, зовсім нелюдські очі. Руки Джорджа, риб’ячо-білі, знайшли вінця ванни, і він підтягнувся, прибравши сидячу позу. Ніж так і стирчав йому з грудей, ввігнаний рівновіддалено між сосками. Сама рана вже виглядала безгубою.

— Ви перевели таймер наперед, — сказав йому срібноокий Джордж.

— Ні, Джордже, я цього не…

— Я не заїкуватий.

Тепер Джордж уже стояв, так само вчепившись у нього тим своїм срібним нелюдським поглядом, але рот його розтягнувся в мертвій, фіглярській посмішці. Одну ногу він перекинув через порцеляновий борт ванни. Одною білою, поморщеною ступнею він уже сперся на підложний килимок.

— Спершу ви намагалися задавити мене, коли я їхав на велосипеді, а потім ви перевели наперед таймер, а потім ви намагалися зарізати мене на смерть ножем, але я все одно не заїкуватий.

Джордж насувався на нього, розчепіривши руки зі злегка скарлюченими пальцями. Він тхнув сирістю й цвіллю, як те листя, що його довго поливало дощем.

— То було заради твого ж блага, — сказав Джек, задкуючи. — Я перевів його наперед заради твого ж блага. Більше того, я між іншим дізнався, що ти зшахраював у своєму випускному творі.

— Я не шахрай… і не заїкуватий.

Руки Джорджа торкнулися його горла.

Джек розвернувся і кинувся навтьоки, він побіг з тією пливкою, невагомою повільністю, що є звичайною для сновидінь.

— Ти шахрай! Ти нашахраював! — скрикнув він у жаху й люті, перетинаючи затемнену спальню/вітальню. — Я доведу це!