— Боже мій, Джеку! То ти вважаєш, що опинитися напівзадушеним це… доречне покарання за такого роду неслухняність?
— Ні… ні. Звісно ж, ні. Але…
— Жодних але, — обірвала вона, гнівно трусячи головою. — Правда та, що ми зараз вибудовуємо здогади. Ми не маємо жодного уявлення, коли він може завернути за ріг і потрапити в якусь оту… повітряну яму, в одночастинний фільм жахів чи що воно там іще[188]. Ми мусимо вивезти його звідси
— Не кажи дурниць, — мовив він і в темряві кімнати побачив живоплотових левів, що скупчилися біля стежки, вже не фланкуючи її, а підстерігаючи на ній, тих голодних листопадових левів. Холодний піт виступив йому на лобі.
— То ти дійсно нічого там не бачив? — продовжувала розпитувати вона. — Я маю на увазі, коли піднявся туди, у той номер. Ти справді нічого там не побачив?
Леви пропали. Тепер він бачив пастельно-рожеву завісу з темною фігурою, що розлягалася поза нею. Ті зачинені двері. Те приглушене, поспішливе «гуп», а після нього звуки, що могли бути квапливими кроками. Жахливий, збоїстий стукіт його власного серця, поки він намагався впоратися з майстер-ключем.
— Нічого, — відповів він, і це було правдою. Він тоді був, як натягнута струна, не впевнений у тому, що відбувається. У нього не було жодної можливості ретельно поміркувати, щоби знайти адекватне пояснення появі тих синців на шиї в його сина. Він збіса сам тоді перебував у доволі навіюваному стані. Подеколи галюцинації можуть бути заразливими.
— А ти не передумав? Щодо снігохода, я маю на увазі.
Пальці його стиснулися в несподівано тверді кулаки,
притиснуті до стегон.
— Я сказав уже, що все зроблю, хіба не так? Отже, зроблю. А зараз — спати. Цей день був і довгим, і важким.
— Ще б пак, — погодилася вона. Почулося шарудіння ковдри, коли вона перевернулася до нього і поцілувала його в плече.
— Я кохаю тебе, Джеку.
