— Нічого нема аж такого невідкладного, — промовив водій снігоочисника неспішно і м’яко, немов розмовляв з кимсь розумово дефектним. — Якби ви вдарився об той стовпчик натроха-дрібку сильніше, ніхто б вас звідтам не дістав аж до самого Дня дурня. Нетутейший авжеж?
— Так. І мене б не було тут, якби моя справа не була такою невідкладною, як я кажу.
— Оце так? — Водій компанійськи перемінив позу, немов вони теревенили про щось п’яте-десяте десь на задньому ґанку, а не стояли серед хуртовини на півдорозі між її виттям і прірвою з Хеллорановою машиною, непевно завислою над верхівками дерев за три сотні футів внизу.
— Куди прямуєте? До Естесу?
— Ні, до того місця, що зветься готель «Оверлук». Це трохи далі, за Сайдвіндером…
Але водій страждальницьки похитав головою.
— Гадаю, я досить добре знаю, де воно, — сказав він. — Містере, ви нізащо не підніметеся до того старого «Оверлуку». На тих дорогах, між Естес-Парком і Сайдвіндером, там просто чортова клята веремія. Позаду нас намітає відразу, нема значення, як ми вперто пхаємо той сніг. Кілька миль назад я продирався крізь такі замети, що були збіса футів з шість упоперек. А навіть якщо ви б дістався Сайдвіндеру, то й що, дорога закрита звідтам аж до самого Бакленду в Юті. Нє. — Він помотав головою. — Нізащо, містере. Нізащо вам не вдасться.
— Я мушу спробувати, — сказав Хеллоран, скликавши свої останні резерви терплячості, аби утримувати нормальним голос. — Там хлопчик, нагорі…
— Він син доглядача. Він у біді.
— Звідки б ви це мусив взнати?
Його терпіння лопнуло.
— Заради Христа, ви збираєтеся отак і стояти тут і теліпати язиком зі мною весь день?
— Троха гарикливий, ви тобто, нє? — зауважив водій без особливого обурення. — Атож, лізьте собі в машину. Ланцюг лежить у мене за сидінням.
Хеллоран знову сів за кермо, його тільки тепер, через запізнілу реакцію, почало трусити. Руки в нього майже всуціль задерев’яніли. Він забув прихопити з собою рукавички.
Снігоочисник здав задом до «б’юїка», і він побачив, що його водій виліз з довгою бухтою ланцюга. Хеллоран відчинив двері і закричав:
— Що я маю робити, щоби допомогти?
— Не заважай, ото й усе, — крикнув у відповідь водій. — Це займе хіба мить.
Що й справдилося. Крізь корпус «б’юїка» перебіг дрож, коли ланцюг туго натягнувся, а вже за секунду Дік опинився знов на дорозі, націлений більш-менш у бік Естес-Парку. Водій снігоочисника підійшов до його вікна і постукав у небитку шибку. Хеллоран опустив скло.
— Дякую, — сказав він. — Перепрошую, що я кричав на вас.
— Чував я криків і раніше, — вишкірився водій. — Гадаю, ви був типу в запалі. Осьо, візьміть. — Пара огрядних синіх рукавиць упала Хеллорану на коліна. — Вони вам згодяться, коли знов знесе з дороги, я гадаю. Підморожує. Вдягайте, якщо не хочеш решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. А потім пришлеш назад. Моя дружина їх зв’язала, тож я до них небайдужий. Ім’я й адреса вшиті просто в підкладку. Мене звуть Говардом Коттреллом, до речі. Просто надішлете їх, коли вони вам стануть більше не треба. І я не бажаю платити за поштові послуги, зважай.
— Гаразд, — сказав Хеллоран. — Дякую. Вельми збіса дуже.
— Обережним будь. Я б тебе сам доправив, але заклопотаний зараз, як той кіт посеред плутанини гітарних струн.
— Та все гаразд. Ще раз дякую.
Він уже почав було піднімати вікно, але Коттрелл його зупинив.
— Коли доберешся до Сайдвіндеру — якщо доберешся до Сайдвіндеру, — зайди до Дуркіна в «Коноко»[300]. То просто поруч з більботекою. Не розминешся. Спитай Леррі Дуркіна. Скажи йому, що те’ Гові Коттрелл прислав і що ти хо’ найняти в нього снігохід. Назвеш моє ім’я й покажеш оці рукавиці, він тобі скине з ціни.
— Ще раз дякую, — сказав Хеллоран.
Коттрелл кивнув:
— Кумедно. Нема як тобі дізнатися, що хтось там, нагорі, в «Оверлуку», в біді… телефонні дроти обірвані, це точно, як стій. Але я тобі вірю. Буває іноді в мене таке чуття.
Хеллоран кивнув:
— У мене теж іноді.
— Йо. Розумію, ти такий. Але бережися.
— Буду.
Махнувши рукою на прощання, Коттрелл зник у вируючому присмерку, його машиністський картуз так само хвацько стирчав на голові. Хеллоран завівся, ланцюги заборсалися в сніговому покриві і врешті зарилися в нього достатньо, щоби зрушити «б’юїк» з місця. Позаду нього Говард Коттрелл видав прощальний — хай щастить — гудок сиреною свого снігоочисника, хоча це не було аж таким обов’язковим, Хеллоран відчував, що той бажає йому удачі.
Отже, два сяйва протягом одного дня, подумав він, отже, слід, либонь, вбачати в цьому добру прикмету. Але він не вірив у прикмети, ані в добрі, ані в погані. А стрінути за один день двох людей з сяйвом (тоді як зазвичай він не стикався більш як з чотирма чи п’ятьма протягом цілого року) — це могло не означати нічого. Те відчуття доконечності,
