Сяйво полностью

І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим між ними. Упродовж того тижня він бачився з Елом Шоклі ще частіше, ніж завжди, але додому приїздив рано і в диханні його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, ніби вона його чує, але вона розуміла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.

Питання про розлучення повернулося на доопрацювання в комітетах не проголосованим.

Що ж тоді трапилося? Усе ще дивувалася вона, усе ще не маючи ані найменшого про це уявлення. Ця тема залишалася для них табу. Він був неначе той, хто ступив за ріг і раптом побачив там несподіваного монстра, що, готовий напасти, зачаївся серед висохлих кісток своїх попередніх жертв. У домашньому барі залишалося спиртне, але він його не торкався. Вона десятки разів зважувала, чи не викинути ті пляшки геть, але завжди врешті-решт відкидала геть цю ідею — так, немов такою дією можна було порушити якісь чари.

А ще серед усього цього вона мусила зважати на Денні.

Якщо їй здавалося, що вона не знає свого чоловіка, то перед власним сином її проймав трепет — трепет у прямому значенні цього слова: щось на кшталт безглуздого, забобонного жаху.

Вона трішки задрімала, і перед нею виникла картина його народження. Вона знову лежала на пологовому столі, вся просякла потом, зі сплутаним волоссям, з розчепіреними ногами в стременах.

(а ще той легкий кайф від газу, яким вони давали їй дихати раз у раз; у певний момент вона промурмотіла, що почувається рекламою гуртового зґвалтування, і стара пройда, яка асистувала при народженні стількох дітей, що ними можна було б заповнити велику школу, знайшла в цьому щось надзвичайно смішне)

Той лікар в неї між ногами, та акушерка десь збоку, готує інструменти і щось жебонить. Той гострий, скляний біль, що надходив через дедалі коротші інтервали, і кілька разів, попри весь свій сором, вона була скрикувала.

Потім лікар доволі суворо їй наказав, що вона мусить ТУЖИТИСЯ, і вона так і робила, а потім відчула, як щось з неї виймають. То було ясне, чітке відчуття, якого їй ніколи не забути, — ту річ вийнято. А потім лікар підняв її сина за ніжки — вона побачила його крихітного пісюна і відразу ж зрозуміла: це хлопчик, — а поки лікар намацував дихальну маску, вона помітила дещо інше, дещо таке жахливе, що в неї знайшлися сили закричати знову, уже після того, як вона гадала, що вже геть витратила весь запас своїх криків.

«У нього немає обличчя!»

Але, звісно ж, обличчя в нього було, дороге, рідне обличчя її Денні, а плодовий міхур, який його приховував при народженні, тепер містився в маленькій посудині, яку вона зберігала в себе, трохи цього соромлячись. Вона не трималася древніх забобонів, проте зберігала ту «сорочку». Вона не довіряла бабським байкам, але її хлопчик був від самого початку незвичайним, вона не вірила у ясновидіння, але…

«У тата була аварія? Мені наснилося, що з татом трапилася аварія».

Щось його змінило. Їй не вірилося, що це зробила лише її готовність попрохати розлучення. Щось трапилося раніше, аніж настав той ранок. Щось трапилося, поки вона тривожно спала. Ел Шоклі казав, що нічого не трапилося, абсолютно нічого, але при цьому ховав очі, а якщо вірити шкільним пліткам, то Ел теж пішов у зав’язку.

«У тата була аварія?»

Можливо, вдале зіткнення з долею і, певне, ні з чим іншим, більш твердішим. Вона уважніше, ніж зазвичай, читала газети і того дня, і наступного, але не знайшла там нічого такого, що могла би пов’язати з Джеком. Хай Господь милує, вона вишукувала якусь аварію з утечею автомобіля з місця події, або бійку в барі з серйозними травмами, або… хтозна? Кого розшукують? Але жодного полісмена не з’являлося, ані з питаннями, ані з ордером на взяття зшкрібків фарби з бамперів їхнього «фольксвагена». Нічого. Хіба що її чоловік змінив курс, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, та син, ледь прокинувшись, сонно спитав:

«У тата була аварія? Мені наснилося…»

Вона залишилася й далі жити з Джеком головно заради Денні, хоча й не признавала цього за собою при світлі білого дня, але зараз, у легкій дрімоті, могла визнати це: Денні завжди був безумовно татовим синочком, і то майже від самого початку. Точно так, як також майже від самого початку і сама вона була татовою донею. Вона не могла пригадати випадку, щоби годований Джеком з пляшечки Денні бодай колись виплюнув татові на сорочку. Навіть коли в Денні різалися зубки і йому вочевидь було боляче жувати, Джек міг змусити його поїсти після того, як вона, втомлена, здавалася. Коли в Денні болів животик, їй зазвичай доводилося цілу годину його колисати, перш ніж він починав заспокоюватися; Джеку достатньо було лише взяти його на руки, пару разів обійти кімнату, і Денні вже спав на його плечі, спокійно смокчучи собі великого пальця.