Кам’яна стіна правобіч обірвалася, відкривши провалля вузької долини, яка, оздоблена темною зеленню звичайних для Скелястих гір сосняків і ялинників, здавалося, тягнеться вниз безкінечно. Сосни поступилися сірим кам’яним скелям, що спадали на сотні футів, перш ніж розгладитися. Венді побачила стікаючий з однієї з них водоспад, післяполудневе сонце іскрилося в ньому, немов вловлені в блакитну сіть золоті рибки. Гарні були ці гори, але суворі. Їй не здавалося, що вони можуть вибачити багатьох помилок. Тривожне передчуття підкотилося їй до горла. Далі звідси на захід, у Сьєрра-Неваді, опинилася у сніговій пастці і, щоби вижити, змушена була вдатися до канібалізму ватага Доннера[62]. Гори не вибачають багатьох помилок.
Витиснувши педаль зчеплення, Джек ривком перемкнув важіль на першу швидкість, і вони насилу поперли вгору, двигун «жука» хоробро стугонів.
— А знаєш, — промовила вона. — Не думаю, щоби нам трапилося більше п’яти машин, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер. І одна з них була готельним лімузином.
Джек кивнув:
— Він курсує до аеропорту Стейпелтон у Денвері. Ватсон каже, що там, вище готелю, вже є обледенілі ділянки, а на завтра високо в горах обіцяють ще більше снігу. Кожен, хто зараз їде крізь гори, намагається триматися головних доріг, просто про всяк випадок. Краще б той клятий Уллман був там, на місці. Гадаю, він таки буде.
— Ти певен, що комора там достатньо заповнена харчами? — спитала вона, усе ще згадуючи про ватагу Доннера.
— Він так сказав. Він хотів, щоби Хеллоран усе там передивився разом з тобою. Хеллоран — це кухар.
— Ох, — стиха мовила вона, дивлячись на спідометр. Той упав з п’ятнадцяти до десяти миль на годину.
— Он уже вершина, — показав Джек за триста ярдів попереду. — Там на узбіччі є мальовничий майданчик, звідки ти можеш побачити «Оверлук». Я хочу з’їхати з дороги, дати «жуку» можливість перепочити. — Він вивернув шию, озирнувшись через плече на Денні, котрий сидів на купі ковдр. — Як гадаєш, доку? Можливо, нам пощастить побачити якесь оленятко. Або карибу[63].
— Звісно, тату.
«Фольксваген» уперто дерся все вище й вище. Стрілка спідометра упала ледь не до позначки п’яти миль на годину і вже починала смикатися, коли Джек з’їхав з дороги
(«Що написано на тому знаку, мамуню?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ МАЙДАНЧИК», — слухняно прочитала вона)
і, потягнувши важіль паркувального гальма, залишив «фольксваген» працювати на нейтралці.
— Ходімо, — сказав він, вилізаючи з машини.
Вони разом підійшли до парапету.
— Оно він, — показав Джек трохи ліворуч вгору.
Для Венді це стало відкриттям правдивості заяложеної фрази: у неї перехопило дух. Якусь мить вона зовсім не могла дихати; побачений краєвид вибив з неї повітря. Вони стояли біля вершини одного з піків. Проти них — хтозна на якій відстані? — у небо здіймалася ще вища гора, зараз, осяяний сонцем, що вже схилялося до заходу, виднівся лише силует її зазубреної верхівки. Під ними стелилося все ложе долини, кручі, якими вони видиралися вгору у своєму натрудженому «жуку», уривалися з такою головокрутною раптовістю, що вона зрозуміла — якщо дивитиметься туди надто довго, її занудить, а там і до блювоти дійде. Серед цього чистого повітря уява немов воскресла для життя поза віжками раціонального мислення і дивитися туди означало розпачливо бачити саму себе: як вона котиться донизу, все нижче і нижче, як повільними перекидами міняються місцями небо і схили, як лінивою повітряною кулею спливає з її рота крик, як вихоряться її волосся і сукня…
Мало не через силу вона відірвала погляд від урвища і подивилася туди, де показував пальцем Джек. Вона побачила шосе, що тулилося біля боку цього церковного шпиля, повертаючи назад само до себе, але віддано тримаючись північно-західного напрямку, воно все ж таки повзло вгору, хоча й під менш стрімким кутом. Трохи далі й вище вона побачила, як, неначе просто вставлені в саму кручу, непорушно чіпкі сосни розступаються перед широким квадратом зеленої галявини, а посеред неї, зверхньо озираючи все навкруги, стоїть готель. Той самий «Оверлук». Уздрівши його, вона знову віднайшла свої дихання і голос.
— О, Джеку, він прекрасний!
— Авжеж, так, — відповів Джек. — Уллман каже, що, на його думку, це найкрасивіша відокремлена місцина в Америці. Сам він мені неприємний, але гадаю, що наразі він може бути і… Денні! Денні, з тобою все гаразд?
Вона обернулася до сина, і раптовий страх за нього затулив геть усе решту, хай там яким воно було дивовижним. Вона кинулася до нього. Ухопившись за парапет, він дивися вгору на готель, обличчя в нього було хворобливого сірого кольору. В очах застиг відсутній погляд людини, яка вже за мить зомліє.
Вона уклякла поряд з ним, заспокійливо поклавши руки йому на плечі:
— Денні, що тра…
Джек теж опинився поруч:
— Ти в порядку, доку? — Він легенько струснув сина, і очі в того прояснилися.
— Я в порядку, тату. Зі мною все гаразд.
— Що це було, Денні? — запитала мати. — Тобі запаморочилося, любий?
