Сяйво полностью

І раптом з Денні відбувся один із отих спалахів чуттєвості, які лякали його найбільше; то було мов раптовий зблиск якоїсь неосяжної машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Він був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Він був занадто юним, щоби зрозуміти.

— Що трапилося? — схлипнув він. — Ви мене розпитуєте про все це, бо непокоїтеся, хіба не так? Чому ви непокоїтеся за мене? Чому непокоїтеся за нас?

Хеллоран поклав свої великі темні долоні на плечі малюку:

— Перестань, — сказав він. — Скоріш за все, ніц нема. Але якщо й є щось… ну, в тебе в голові така потужна штука, Денні. Тобі ще тра’ буде багацько рости, аби її опанувати, я так гадаю. Тобі тра’ бути сміливішим, ось що.

— Але я так багато чого не розумію, — вибухнув Денні. — Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! — Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. — Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.

— Хто такий Тоні? — знову запитав Хеллоран.

— Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», — сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. — Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. — Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. — Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.

— Кошмари? — запитав Хеллоран.

— Так. Це воно. Кошмари.

— Про це місце? Про «Оверлук»?

Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.

— Так, — шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. — Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке — це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! — Він зупинився на межі сліз.

— Шшш, — Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. — Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. — Але обличчя він мав стурбоване.

Він продовжив:

— Те, що ти маєш, синку, я називаю це сяйвом, Біблія називає це видіннями, а є такі вчені, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спеціяльно вивчав. Усі вони кажуть про змогу бачити майбутнє. Ти це розумієш?

Денні кивнув, не відриваючись від Хеллоранового піджака.

— Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усіх, які на мене лишень находили… Мені несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тоді ще в армії служив, наша частина базувалася по той бік океану, в Німеччині. Це було десь за годину до вечері, я стояв біля раковини і садив чортів одному кухарчукові за те, що він надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Він простягає мені картоплину й очисника, і раптом вся кухня геть пропада. Бах, і нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тоні, перед тим… перед тим, як тобі приходять видіння?

Денні кивнув.

Хеллоран обійняв його однією рукою.

— А в мене це запах помаранчів. Весь той день я чув їх запах і нічого собі з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящиків валенсійського сорту. Того вечора геть усе в тій бісовій кухні відгонило запахом помаранчів. Десь із хвилину я пробув начеб у відключці. А тоді почув вибух і побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тільки пара сичить. Тоді мене ніби піднесло до того хтозна чого троха ближче і я побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку і на нім був напис Залізниця Джорджії й Південної Кароліни, і мені немов спалахнуло, я зрозумів, що мій брат Карл їхав цим потягом і той зіскочив з рейок і Карл загинув. Щось таке. А тоді все минулося, а переді мною там так і стоїть той дурний, переляканий кухарчук, так і простягає мені картоплину й очисника. Питається в мене: «З вами все гаразд, сержанте?» А я йому: «Ні. Мого брата щойно вбило у Джорджії». А коли я нарешті додзвонився моїй матусі по трансатлантичному телефону, вона розповіла мені, як то було. Але ж бачиш, хлопчику, я вже знав, як воно там було.

Він повільно похитав головою, немов звільняючись від спогадів, і подивився вниз, в широко розплющені очі Денні.