— Дійсно, доволі печальна історія, — сказала Венді.
— А що сталося з ним? Зі старим? — запитав Джек.
— Він випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому і настав кінець. — сказав Хеллоран. — Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресія закрила цей заклад на десять наступних років. В усякому разі, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюків триматиме на оці також і кухню. Якщо побачите… тоді пастки, не отруту.
Джек кліпнув очима:
— Звичайно. Кому спаде на думку труїти пацюків у кухні?
Хеллоран саркастично розсміявся:
— Містерові Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, — а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, — і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»
Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.
— І що відповів Уллман?
Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.
— Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».
Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.
Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.
На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом:
Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:
— Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.
— Я не п’ю, — повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.
За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.
Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.
Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.
Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:
— Твій багаж уже на ґанку, Діку.
— Дякую, Селлі, — цьомнув він її в лоба. — Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.
Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:
— Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.
— Дякую, — відповів Джек. — Ви були дуже добрі.
— Я добре доглядатиму вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.
— Так завжди і роблю, — сказав Хеллоран. Упершись долонями собі в коліна, він нахилився до Денні:
— Останній шанс, парубку. Хочеш поїхати у Флориду?
— Гадаю, ні, — відповів Денні, усміхаючись.
— Окей. А хочеш допомогти мені покласти речі в машину?
— Якщо мама скаже, що мені можна.
— Можна, — сказала Венді, — але мусиш застібнути курточку. — Вона нахилилася вперед, щоб самій це зробити, але її випередив Хеллоран, його великі брунатні пальці рухалися з граціозною спритністю.
— Я зразу ж відішлю його всередину, — сказав він.
— Чудово, — сказала Венді і провела їх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останні з гостей «Оверлука» виписувалися біля стійки.
Розділ одинадцятий Сяйво
Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валізами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкірою чорного кольору. Остання — надзвичайного розміру торбою на блискавці, з линялої шотландки.
— Гадаю, з оцією ти можеш упоратися, чи не так? — спитав його Хеллоран. Одною рукою він підчепив два великих кофри, а третій піддав собі під пахву.
— Звісно, — відповів Денні. Ухопившись обома руками за торбу, він потяг її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.
