Сяйво полностью

— Помийся і почисти зуби.

— Гаразд.

— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Не забуду.

Якусь мить вони стояли поруч, задивившись, як розгорається і пригасає жар у каміні. У більшій частині вестибюля було прохолодно й гуляли протяги, але це коло навкруг вогню було чарівно теплим, його було важко покидати.

— Це дядько Ел дзвонив по телефону, — невимушено промовила вона.

— О, справді? — абсолютно без здивування.

— Цікаво, чи не сердився дядько Ел на тата, — промовила вона так само невимушено.

— Йо, таки сердився, — сказав Денні, так само дивлячись на вогонь. — Він не хоче, щоби тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про цей готель.

Питання, що сформувалося в неї на губах, було тим самим, з яким і Джек, і вона підступалися до Денні вже тисячу разів: «Як ти про це дізнався?» — але Венді нічого не спитала. Вона не хотіла бентежити сина перед сном, ані дати йому зрозуміти, що вони, ніби між іншим, зараз обговорюють знання ним речей, про які він зовсім не мав як дізнатися. Але ж він насправді знає, вона була в цьому переконана. Пащекування лікаря Едмондса про індуктивне мислення та підсвідому логіку залишається не чим іншим, як усього лиш пащекуванням. Її сестра… яким чином Денні міг дізнатися, що того дня в почекальні вона думала про Ейлін? А те

(«мені наснилося, що з татом трапилася аварія».)

Вона помотала головою, немов витрушуючи з неї зайве.

— Іди вже митися, доку.

— Гаразд.

Він побіг по сходах вгору, до їх квартири. Вона посуплено вирушила до кухні, щоби підігріти там у каструльці молоко для Джека.

І от тепер, лежачи в ліжку без сну, прислухаючись до дихання свого чоловіка і вітру надворі (якимсь чудом цього дня снігом повіяло лише раз, надвечір; сильного снігопаду все ще не траплялося), вона дозволила своїм думкам цілком повернутися до її чудового, невстрійливого сина, який народився з обличчям, покритим плівкою — то був просто плодовий міхур, лікарі таке бачать, можливо, раз на кожні сімсот пологів, — у «сорочці», що, як про те старі баби плещуть, дарує ясновидіння.

Вона вирішила, що вже час розпитати Денні про «Оверлук»… давно пора було спробувати розговорити Денні. Завтра. Напевне. Вони вдвох якраз збираються поїхати до Сайдвіндерської публічної бібліотеки, пошукати, чи не знайдеться там якихось книжечок для другого класу, спитати, чи не видадуть їх їм на подовжений термін, на всю зиму, і тоді-то вона зможе з ним побалакати. І то відверто. Ця думка принесла Венді деяке полегшення, і вона почала нарешті спливати в сон.

Денні лежав без сну у своїй спальні — з розплющеними очима, лівою рукою обхопивши літнього і доволі зношеного Вінні-Пуха (Пух десь уже втратив одне ґудзикове око, а крізь з півдесятка розлізлих швів стирчала його набивка), — прислухаючись до сну батьків у їхній спальні. Він почувався так, ніби був їхнім невільним, невсипущим охоронцем. Найгірше ставало по ночах. Він ненавидів ці ночі і безупинне завивання вітру навколо західного крила готелю.

Вгорі, підвішений на нитці, плавав його планер. На комоді, тьмяно виблискуючи флюоресцентним пурпуром, стояла принесена з іграшкової автодороги у вестибюлі модель «фольксвагена». Його книжки стояли на полицях, книжки-розмальовки лежали на столі. «Місце для всього і всьому своє місце, — любила приказувати мама. — Тоді ти знатимеш, де що лежить, коли воно тобі знадобиться». Але зараз речі опинялися не на своїх місцях. Речі пропадали. Надто гірше, деякі речі з’являлися — речі, які не впадали в око, як на отих картинках, що закликають: ЗНАЙДИ ІНДІАНЦІВ. Там, якщо напружитися та примружитися, дещо вдавалося розпізнати — те, що на перший погляд здавалося кактусом, насправді виявлялося якимсь зарізякою з ножем, затиснутим у зубах, а серед каміння ховалися ще й інші, і навіть можна було помітити зле, безжальне обличчя котрогось з них, як він ховається за критим фургоном, прозираючи крізь шпиці його колеса. Але ніколи не вдавалося побачити їх усіх, й від цього ставало тривожно. Бо саме ті з них, яких ти не зміг побачити, скрадатимуться в тебе за спиною з томагавками в одній руці й ножами для скальпування в іншій…