— Не зважай на того лікаря, — сказала вона. — Я вірю в Тоні. Я не знаю, що він або хто він таке, чи він якась особлива частина тебе, чи приходить звідкілясь… звідкись ззовні, але я дійсно вірю в нього, Денні. І якщо ти… він… думаєш, що нам варто виїхати, ми так і зробимо. Ми поїдемо з тобою вдвох, а навесні знову будемо разом з татом.
Він подивився на неї з гострою надією.
— Куди? У якийсь мотель?
— Любий, ми не можемо собі дозволити мотелю. Доведеться проситися до моєї матері.
Надія спливла геть з обличчя Денні.
— Я знаю… — почав було він, але замовк.
— Що?
— Нічого, — промурмотів він.
Вона перемкнулася назад на другу, оскільки похил знову покрутішав.
— Ні, доку, прошу, не кажи так. Цю розмову нам треба було розпочати ще багато тижнів тому, я так гадаю. Тому, будь ласка. Що там таке, що ти знаєш? Я не розсерджуся. Я не можу сердитися, бо це надто важливо. Говори мені прямо.
— Я знаю, що ти відчуваєш до неї, — сказав Денні й зітхнув.
— Що я відчуваю?
— Недобрість, — сказав Денні, а тоді, налякавши її, заволав, немов римуючи якусь лічилку. — Недобрість. Неприязнь. Печаль. Так, ніби вона не твоя матуся зовсім. Ніби вона хотіла тебе зжерти. — Він подивився на неї перелякано. — І мені не подобається там, у неї. Вона завжди думає, що була б для мене кращою за тебе. Та як би їй забрати мене в тебе. Мамуню, я не хочу туди їхати. Краще вже мені жити в «Оверлуку», ніж там.
Венді була вражена. Невже все так погано між нею та її матір’ю? Господи, яке це пекло для хлопчика, якщо це так і він дійсно вміє читати, що вони думають одне про одного. Раптом вона відчула себе голішою за саму голизну, немов її зловили під час якогось безстидного вчинку.
— Гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд, Денні.
— Ти роздратована на мене, — промовив він зніченим, близьким до сліз голосом.
— Ні, зовсім ні. Насправді ні. Я просто якось так, ніби шокована. — Вони вже минали знак «Сайдвіндер П’ЯТНАДЦЯТЬ миль» і Венді трохи розслабилася. — Денні, я хочу спитати в тебе ще про одне. Я хочу, щоби ти відповів мені якомога правдивіше. Ти це зробиш?
— Так, мамуню, — відповів він ледь не шепочучи.
— Твій тато знову почав випивати?
— Ні, — відказав він, придушуючи два слова, що виринули йому поза губами слідом за цим простим запереченням:
Венді ще трохи розслабилася. Вона поклала долоню на обтягнуту джинсами ногу Денні і потисла.
— Твій тато дуже сильно старався, — ніжно промовила вона. — Бо він любить нас. І ми його любимо, правда ж?
Денні серйозно кивнув.
Говорячи майже сама до себе, вона продовжувала:
— Він неідеальна людина, але він старався… Денні, він так сильно старався! Коли він… припинив… він пройшов ледь не крізь пекло. Він усе ще крізь нього проходить. Мені здається, якби це було не заради нас, він би просто попустився. Я хочу зробити правильний вибір. І не знаю який. Чи нам поїхати? Чи залишитися? Це немов вибір між приском і полум’ям.
— Я розумію.
— Ти можеш дещо зробити для мене, доку?
— Що?
— Спробуй покликати Тоні, щоби він прийшов. Зараз же. Спитай у нього, чи безпечно нам залишатися в «Оверлуку».
— Я вже намагався, — повільно промовив Денні. — Сьогодні вранці.
— І що було? — спитала Венді. — Що він сказав?
— Він не прийшов, — відповів Денні. — Тоні не прийшов. — І хлопчик зненацька вибухнув плачем.
— Денні, — сказала вона, стривожившись. — Любий мій, не треба. Прошу…
Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.
— Не вези мене до бабусі, — проказав Денні крізь сльози. — Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…
— Гаразд, — ніжно сказала вона. — Гаразд, саме так ми і зробимо. — З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. — Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.
Розділ двадцять третій На ігровому майданчику
Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.
Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, — думав він, — місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.
Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.
