Дівчина розгорнула карту й розклала її, щоб добре роздивитися, поки розминатиметься. Стежки на папері трохи розпливалися.
— Тобі зле?
Брі звела погляд. Над нею стояла сестра, простягаючи пляшку води.
— Зі мною все гаразд.
Пляшки вона не взяла.
— Ти впевнена, куди нам іти?
— Так, Господи, чому всі тільки про це й питають?
— Може, тому, що у тебе невпевнений вигляд.
— Стули пельку, Бет.
Знизавши плечима, близнючка сіла на пеньок. Під її вагою він рипнув. Цікаво, подумала Брі, скільки вона вже важить? У підліткові роки вони обмінювалися одягом. Більше таке не вдасться, це точно.
Коли шість місяців тому Бет подзвонила, Брі, як завжди, дочекалася, поки ввімкнеться автовідповідач. Коли голос на тому кінці запитав, чи зможе Брі дати рекомендацію на роботу, Брі ніяк не відреагувала. За тиждень з’явилося ще одне повідомлення з новиною, що Бет дали посаду молодшого оператора з обробки даних у «БейліТенантсі». Брі подумала, що це жарт. Цього ж не може бути. Вона ж так тяжко гарувала, щоб отримати свою нинішню посаду, і йдеться не лише про диплом у галузі торгівлі й дві безоплатні практики. І що — тепер доведеться працювати в одній фірмі з сестрою з її дешевою стрижкою, одягом розміру «L» і її
Мама підтвердила, що все правда.
«Ти її надихаєш.
Брі подумалося, що сестру більше надихає побоювання втратити страховку. Брі обережно розпитала у відділі кадрів. Схоже, Джил Бейлі особисто затвердила несподіване призначення. Неофіційно Брі пояснили, що на користь сестри зіграла її власна бездоганна робота в компанії. На десять хвилин замкнувшись у кабінці туалету, Брі, перетравлюючи цю інформацію, намагалася загнати назад гнівні сльози.
На той момент вони з сестрою бачилися тільки раз за останні вісімнадцять місяців. Це було на Різдво, коли подзвонила мама, прохаючи —
Бет, безробітна й злиденна, після відсидки видавалася на диво тверезою. Вона подарувала Брі дитяче фото їх двох, роздруковане та вставлене в дешеву рамку, яка жахливо не пасуватиме до квартири Брі. До подарунка додавалася різдвяна картка, на якій було написано лише одне: «Вибач». Оскільки за ними спостерігала матір, Брі не відсунулася, коли Бет її обійняла.
Після свята, вже вдома, Брі вийняла фото, а рамку віддала в благодійну крамничку. За годину вона повернулася й викупила її. Зі вставленим назад фото подарунок востаннє бачили в глибині високої шафи, за новорічними прикрасами.
Того дня, коли Бет мала вперше вийти на роботу в «БейліТенантс», мама подзвонила Брі й попросила зробити все можливе, щоб сестра не втратила цю роботу. А тепер, дивлячись на сестру, яка курила, сидячи на пеньку, Брі пожалкувала, що дала таку обіцянку.
— Дівчата, ви готові? — долинув зі стежки голос, і Брі озирнулася. Джил, Аліса й Лорен уже звелися на ноги й неохоче поглядали на наплічники.
— Так. Ми йдемо, — схопила Брі карту й побігла назад. Занадто швидко. В неї аж у голові запаморочилося.
— Тут ліворуч чи праворуч? — спитала Джил, завдаючи наплічник на спину. Стежка роздвоювалася, й на обидва вузенькі відгалуження наповзали густі чагарники. Ліворуч земля здавалася краще втоптаною, але Брі знала, що в першій половині дня на всіх розвилках потрібно повертати праворуч. Вона ще раз звірилася з картою, відчуваючи на собі чотири пари очей. Знову повісивши на плечі вантаж, жінки нетерпеливилися нарешті зрушити з місця. Брі провела пальцем по маршруту; рука трішки тремтіла, а в животі вирувало. Так, вони звертали вже двічі, а це — третій раз.
— Якщо потрібна допомога, Брі... — переступила Аліса з ноги на ногу.
— Не потрібна.
— О’кей. Отож, у який бік...
— Праворуч.
— Ти впевнена? Не поквапилася?
Брі простягнула карту. Вказала на розвилку. На червону лінію.
— Ось. Повертаємо праворуч.
— Ми вже аж тут? — здивувалася Аліса. — Ага, ну тоді гаразд.
Брі рвучко згорнула карту по згинах.
— Бачите, ми рухаємося швидко. Не хвилюйтеся.
«І бодай раз у житті не діставайте мене». Брі змусила себе глибоко вдихнути й начепити на обличчя усмішку.
— За мною.
Враження було, наче дивишся у дзеркало в кімнаті сміху. На стукіт у двері лікарняної палати одностайно звелося два обличчя, які більше нагадували спотворене відображення одне одного.
— Бріанна Маккензі? — зронив Фок.
Жінка на ліжку вже не пашіла здоров’ям, як на світлині з особової справи. Під очима залягли темні тіні, а вуста поблідли й потріскалися. Рука була туго забинтована.
— Ми з поліції. Медсестра не казала, що ми чекали на розмову з вами?
— Ага, — озвалася дівчина, яка сиділа поряд з ліжком на пластиковому стільці, хоча Фок звертався до Бріанни, — казала, що у вас є додаткові питання про Алісу.
— Щира правда. Ви Бетані, так?
— Можна просто Бет.
