Фок востаннє звернув, наближаючись до турбази.
— Знаю. Неможливо сказати, люблять вони одна одну чи люто ненавидять.
— Мабуть, і те, і те, — мовила вона. — У тебе ж немає братів чи сестер?
— Ні. А в тебе?
— Є. Купа. Від любові до ненависті один крок. А з близнюками, певно, все ще гірше.
Фок завернув на стоянку і припаркувався на першому-ліпшому вільному місці. Коли він захлопував дверцята, виникло відчуття, наче щось змінилося, й він невпевнено роззирнувся, доки не побачив, у чому справа. В прямому сенсі не побачив.
— Чорт!
— Що таке?
— Його клятої машини немає.
— Чиєї? Данієлевої? — Кармен роззирнулася. Чорного «БМВ» не було. — Він наважився повернутися в Мельбурн до того, як знайшлася Аліса?
— Не знаю. Можливо, — нахмурився Фок. — Особливо якщо він знав, що шукатимуть дуже довго.
Знову почався дощ, і заки вони дійшли до входу в адмінкорпус, одяг уже зросився великими краплями. Біля дверей Фок витер ноги й провів рукою по вологій чуприні.
— Агов. Ондечки, — шепнула Кармен, киваючи на вітальню.
Джил Бейлі сиділа сама-одна, з горнятком кави в руках і зі скляним поглядом. Коли Кармен і Фок увійшли й сіли навпроти неї, вона перевела на них очі, в яких майнув спершу подив, а потім легке роздратування. Зблизька стало видно, що синець у неї на щелепі вже по краях стає брудно-жовтим, а розбита губа набрякла.
— Якщо ви щодо суду, то вам доведеться розмовляти з нашими адвокатами, — сказала вона.
— Перепрошую?
Фок не усвідомлював, наскільки продавлений старий диван, поки не провалився так, що ноги не діставали до підлоги. Він непомітно вчепився в бильце, щоб не провалитися ще глибше.
— Ви хіба не з «Авторитетних пригод»? — нерозбірливо спитала Джил і торкнулася язиком набряклої губи.
— Ні. Поліція, — сказав Фок і представився, назвавши тільки ім’я. — Ми допомагаємо сержантові Кінгу.
— А, вибачте. Здається, я вас учора бачила з Іяном Чейзом і тому вирішила... — вона не договорила.
— Ви подаєте в суд на «Авторитетні пригоди»? — подивилася на неї Кармен.
Джил покрутила горнятко. Кава вже не парувала. Мабуть, давненько Джил його так тримає.
— Не «БейліТенантс», не безпосередньо. Але компанія, яка страхувала наш похід, надіслала заяву про намір. І я їх розумію, — вона перевела погляд з Кармен на Фока. — Це окремий позов, бо, певна річ, Аліса чи її родина можуть і собі подати до суду.
— Алісина родина приїхала? — запитав Фок.
— Ні. В неї донька-підліток, яка зараз із батьком. Аліса розлучена. Ми їм, певна річ, запропонували всю можливу допомогу. Але для Марго — для доньки — краще побути в знайомому місці, ніж чекати тут, заламуючи руки, — сказала Джил, опустивши погляд на власні руки. Фок помітив, що нігті на правій руці поламані. Як і в Брі.
— Ваш брат ще тут? — запитала Кармен. — Машини на стоянці немає.
Джил, перш ніж відповісти, навмисно ковтнула з горнятка кави. Давно вже захололої — це було написано у Джил на обличчі.
— Ні. Боюся, ви розминулися.
— А куди він подався? — поцікавився Фок.
— Повернувся у Мельбурн.
— Бізнес кличе?
— Це сімейна справа.
— Либонь, щось нагальне, що йому довелося поїхати, коли тут таке коїться. Це погано.
Джил не стрималася — обличчя напружилося від роздратування, і Фок запідозрив, що вона з ним згодна.
— Йому нелегко було прийняти таке рішення.
— А вам їхати не потрібно?
— Це його родина, не моя... — Джил хотіла ще ковтнути кави, але передумала. — Даруйте, ви сказали, звідки ви?
— Федеральна поліція.
— Я думала, справою займається поліція штату? Я вже з ними розмовляла.
— Залучені різні підрозділи, — відповів Фок, дивлячись їй в очі. — Ми були б удячні, якби ви відповіли на кілька питань.
Крихітна пауза.
— Звісно. Допоможу, чим зможу.
Джил поставила горнятко на столик поряд з мобільним. Перевірила порожній екран і, зітхнувши, перевернула телефон.
— Як фантомний біль, правда? — зронила Кармен.
— Здається, найгіршим у тому поході було мати той клятий телефон і не мати зв’язку, — мовила Джил. — Жалюгідна ситуація, скажіть? Ліпше б його взагалі не було — принаймні він би не відвертав увагу.
— А ви знали, що Аліса прихопила з собою телефон? — запитав Фок.
— Дізналася першого вечора. Але я не дуже здивувалася. В цьому вся Аліса.
— В чому?
Джил подивилася на Фока.
— От у цьому: взяти в похід телефон, хоча це заборонено.
— Ясно, — сказав Фок. — А не знаєте, кому вона звідти намагалася подзвонити?
— У рятувальну службу, звісна річ.
— А більше нікому?
— Здається, ні, — нахмурилася вона. — Треба було економити заряд батареї. Хоча насправді це було байдуже. Пробитися нам так і не вдалося.
— Ані разу? — запитав Фок.
— Ані разу, — зітхнула Джил. — Господи, я була така зла, коли вона зникла разом з телефоном! Ми покладалися на нього, хоча з нього й не було користі. Зараз, сидячи тут, я почуваюся безглуздо. Я рада, що вона його забрала. Сподіваюся, він їй допоможе.
— Ви будете тут, поки тривають пошуки? — запитала Кармен. — Чи також повертаєтеся в Мельбурн?
