Там, на березі річки, до неї повернувся страх, та й то такий, який вона відчувала, може, двічі а чи тричі за життя. Прийшло усвідомлення: все летить шкереберть. Отак під час давньої аварії вона, дев’ятнадцятирічна, дивилася, як розширюються від жаху очі іншого водія, поки дві автівки в макабричному танку летять назустріч одна одній. А потім таке було вдруге, за три роки, на другій у її житті різдвяній вечірці на роботі. Забагато випила, забагато фліртувала з негідним чоловіком — і прогулянка додому мало не закінчилася погано.
А потім прийшов той особливий день, коли батько запросив її і Данієля до себе в кабінет — удома, не на роботі — й пояснив, як саме працює бізнес «БейліТенантсу».
Джил відмовилася. В наступні роки це іноді давало їй розраду. Данієль погодився одразу, а вона протрималася ще вісімнадцять місяців. Джил записалася на курси вчителів, а на родинні зібрання надсилала свої вибачення.
Деякий час вона вважала, що з її рішенням змирилися. Лише згодом вона збагнула, що їй просто дали трохи свободи, щоб вона не кваплячись, у свій час, прийняла неминуче. Проте сталося щось таке, що прискорило події (вона ніколи не допитувалася, що саме), бо за вісімнадцять місяців її знову викликали до батька в кабінет. Цього разу саму. Батько звелів їй сісти.
«Ти потрібна. Потрібна мені».
«У тебе є Данієль».
«Він робить усе можливе. Але...» Батько, якого вона любила і якому довіряла більше за всіх на світі, подивився на неї і легенько похитав головою.
«Тоді слід покласти цьому край».
«Ми не можемо». Він дуже чітко сказав «ми», не «я».
«Можете».
«Джил, — узяв він її за руку. Ніколи ще вона не бачила його таким засмученим. — Ми не можемо».
В цю мить вона відчула, як накочуються сльози. Від жалю до батька: давним-давно він зробив маленьку послугу не тим людям — і несамохіть ступив на слизьку доріжку. Захланність штовхнула заробити швидкі гроші — а платити за це довелося десятки років і в тисячу разів більше. І від жалю до себе: вона так і не закінчить курси вчителів, а її тверда відмова перетвориться на згоду. Але в наступні роки бодай деякий час вона могла собі нагадувати, що спершу сказала «ні».
Та зараз Джил, у якої пекло в грудях і боліли ноги, зосередилася на першочерговому завданні. Кожен крок нагору — це крок у потрібному напрямку. Вона дивилася вперед на Алісину голову, яка спонукала рухатися всю групу.
П’ять років тому Джил була фінансовим директором, а Аліса — кандидатом на одну з посад і проходила вже третє коло співбесід. У неї лишився тільки один суперник — чоловік з такою самою освітою, але начебто більшим досвідом. Наприкінці співбесіди Аліса подивилася на всіх по черзі членів комісії і сказала, що згодна на цю посаду, але тільки за умови, що їй на чотири відсотки піднімуть обіцяну початкову платню. Джил усміхнулася сама до себе. І сказала всім, що слід найняти Алісу. Знайти для неї чотири відсотки.
Наблизилися до місця, де стежка повертала, й Аліса зупинилася і звірилася з картою. Дочекалася, поки підійде Джил. Інші жінки відстали.
— Скоро маємо вже вийти на верхівку, — мовила Аліса. — Не хочеш перепочити?
Джил похитала головою: вона ще не забула, як учора ввечері спотикалася, в темряві облаштовуючи табір. День спливав. Вона не пригадувала, о котрій сідає сонце, але знала, що рано.
— Поки ясно, треба рухатися. Ти звірялася з компасом?
Аліса, діставши компас, глянула на нього.
— Усе гаразд?
— Так. Ну, тобто, стежка трішки в’ється, тож усе залежить від того, куди стати обличчям, але загалом ми на правильному шляху.
— О’кей. Якщо ти впевнена.
Вона знову звірилася з компасом.
— Ага.
Продовжили путь.
Джил не шкодувала про своє рішення взяти Алісу на роботу. А тим паче не шкодувала про чотири відсотки. За роки роботи Аліса довела, що варта більшого. Вона була кмітлива, швидше інших оцінювала поточну ситуацію і розумілася на різних речах. Таких речах, як, наприклад, коли слід висловитися, а коли — притримати язика, а це важливо в компанії, яка більше нагадує родину. Коли племінник Джил, сімнадцятирічний Джоул, дуже схожий на свого тата в цьому віці, на торішньому корпоративному пікніку похмуро оглядав столи — і раптом кліпнув, побачивши прегарну Алісину доньку, Джил і Аліса перезирнулися, все зрозумівши. Джил подеколи здавалося, що в іншому місці та в інший час вони з Алісою могли б стати подругами. А подеколи — що ні. Поряд з Алісою почуваєшся господарем собаки агресивної породи. Собака відданий, коли треба, але палець у рота йому не клади.
— Майже дійшли? — почувся позаду голос Лорен. У неї знову відклеївся пластир, і по скроні на щоку стікала цівочка рожевого від крові дощу, збираючись у кутику рота.
— Майже нагорі. Здається.
— У нас вода є?
Діставши пляшку, Джил віддала її Лорен, і та на ходу зробила великий ковток. Потім торкнулася язиком куточка рота й, відчувши кров, скривилася. Склавши долоню човником, Лорен хлюпнула в неї води, проливши трохи на землю, і сполоснула щоку.
— Може, варто... — почала була Джил, коли Лорен хотіла повторити всю процедуру, але прикусила язика.
— Може що?
— Нічого.
