Опанувавши себе, перечитую записку, але зрозумілішою ситуація від того не стає. Якщо Анна вижила, з її боку вельми жорстоко отак-от збиткуватися з мене. Радше вже, після того як будинком пішов поголос про мої нічні пригоди, хтось просто вирішив пожартувати. Нащо ще цій людині знадобилося обирати таке лиховісне місце й пізню годину для зустрічі?
«І цей хтось, схоже, провидець».
— Сьогодні негода, тож хто завгодно міг би припустити, що я, заледве переступивши поріг, сушитиму рукавички.
Будиночок ґречно мене слухає, але навіть мені самому таке пояснення здається непереконливим. Таким само непереконливим, як і спроба зважити записку чиїмось жартом. Такий уже в мене кепський характер: замість того щоб плекати бодай якусь надію, що Анна жива, я б залюбки, з чистим сумлінням накивав звідси п’ятами.
Почуваючись ні в сих ні в тих, натягаю підпалені рукавички. Мені треба все обміркувати, а коли рухаєшся, думати виходить ліпше.
Вирушаю в обхід стайні, прямую до зарослого пасовиська. Трава мені тут аж по пояс, паркан такий прогнилий, що от-от завалиться. На іншому боці випасу бачу дві постаті під однією парасолькою. Мабуть, там є якась невідома мені стежина, бо йдуть вони швидко, бік у бік. Хтозна, як незнайомці мене помітили, але один з них привітно махає мені рукою. Я роблю те саме у відповідь, відчувши на коротку мить щось схоже на спорідненість, а потім вони зникають у лісовій сутіні.
Коли я опускаю руку, усе вже вирішене.
Я казав собі, що мертва жінка не може нічого від мене вимагати, і саме тому я можу поїхати з Блекгіту. Це було боягузливе рішення, але принаймні щире.
Проте якщо Анна жива, ситуація геть інша.
Уранці я зрадив її, і це єдине, про що я відтоді годен думати. Тепер, коли в мене з’явився другий шанс, я не можу його згаяти.
Вона в небезпеці, і в мене є змога їй допомогти. А отже, я мушу це зробити. Якщо цього не досить, щоб утримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, утратити яке так боюся. Хай там як, але о двадцять по десятій я буду на цвинтарі.
— Хтось прагне моєї смерті.
Проголошувати це вголос дивно: я наче сам віщую собі лиху долю. Але, якщо в мене є намір дожити до вечора, треба зустрітися віч-на-віч зі своїм страхом. Я відмовляюся й надалі гаяти час, переховуючись у спальні. Забагато запитань потребують відповіді.
Я повертаюся назад до будинку, пильно вдивляючись у зарості на випадок якоїсь небезпеки. Подумки знову перебираю в пам’яті ранкові події. Наново й наново сушу собі мізки, розмірковуючи про порізи на руці, про людину в костюмі морового лікаря, про Лакея й про цю незнану Анну, яка, виявляється, жива-здорова, ще й залишає для мене загадкові записки.
Яким чином вона вижила тоді в лісі?
Мені спадає на думку, що вона могла написати записку ще раніше, уранці, до того, як на неї напали. Але тоді яким чином ця жінка могла знати, що я прийду в той будиночок, що сушитиму рукавички над вогнем? Я ж нікому не розповідав про свої плани. Може, я просто міркував уголос? Чи, можливо, вона за мною стежила?
Струшую головою, не бажаючи занурюватись у цей вир.
Я зазираю занадто далеко вперед, замість того щоб озирнутися назад. Майкл сказав мені, що покоївка напередодні принесла записку, коли ми сиділи за вечерею, і що відтоді він мене не бачив.
Усе почалося саме з цього.
«Треба знайти служницю, яка принесла ту записку».
Щойно я переступаю поріг Блекгіту, мою увагу привертають голоси у вітальні. Вона майже порожня, якщо не зважати на двох молоденьких покоївок, які збирають залишені після обіду тарілки на дві здоровенні таці. Дівчата працюють біч-о-біч, схиливши голови й пліткуючи про щось, тому не помічають моєї появи в отворі дверей.
— …Генрієтта сказала, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчат. З-під білого чіпця вибиваються каштанові кучерики.
— Бет, не годиться таке казати про леді Гелен, — дорікає старша дівчина. — Вона завжди ставилася до нас лагідно, еге ж?
Бет зважує, наскільки вагомий цей факт порівняно з цілим оберемком її пліток.
— Генрієтта каже, що вона марила, — веде вона далі. — Кричала на лорда Пітера. Начебто через те, що вони знову приїхали до Блекгіту, де мастера[9] Томаса лихо спіткало. Це місце на людей дивно впливає, от що вона сказала.
— От базікати вона мастачка, я б на твоєму місці на це не зважала. Вони ж уже не вперше сваряться, еге ж? До того ж, якби цього разу щось серйозне було, леді Гелен пожалілася б місіс Драдж, хіба ні? Вона ж завжди їй усе розповідає.
— Місіс Драдж не знає, де вона! — вигукує Бет переможно: це її головний неспростовний довід проти леді Гелен. — Ще зраночку її не бачила, але…
