Отже, я мав зникнути серед цього огрому так само, як Анна вранці. І зараз я шукаю власну могилу.
Відчуваючи моє хвилювання, Деніел кидає на мене оком.
— Місцина на відчепі, еге ж? — бурмотить він, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. Тримаючи її губами, мацає кишені в пошуках запальнички.
— Батько привіз нас сюди, коли ґиґнула його політична кар’єра, — каже Майкл, запалюючи Деніелову цигарку, і видобуває ще одну, для себе. — Старий вирішив зробитися сільським сквайром. Але, певна річ, не так сталося, як гадалося.
Питально здіймаю брову.
— Мого брата вбив один з наших садівників, такий собі Чарлі Карвер, — каже Майкл спокійно, наче зачитуючи вголос результат перегонів.
Приголомшений тим, що забув таке жахіття, я квапливо бурмочу якісь перепросини.
— Я… Вибачте, це, мабуть… Це було…
— Дуже давно, — перериває мене Майкл з натяком на роздратування в голосі. — Це сталося дев’ятнадцять років тому. Мені тоді було всього п’ять, і, відверто кажучи, я майже нічого не пам’ятаю.
— На відміну від більшості передряпів-газетярів, — додає Деніел. — Карвер і ще один його приятель набралися того дня як жаби мулу й перестріли Томаса біля озера. Спочатку спробували були втопити, потім добили ножем. Йому було тоді років сім. Тед Стенвін примчав і сполохав їх пострілом з рушниці, але Томас уже був мертвий.
— Стенвін? — перепитую я, намагаючись не виказати власного подиву. — Оте хамидло з вітальні?
— Ліпше не називати його так уголос, — попереджає Деніел.
— Батьки про нього неабиякої думки, про стариганя Стенвіна, — додає Майкл. — Він був звичайнісінький єгер, коли намагався врятувати Томаса, але після цього батько відписав йому на знак подяки одну з наших африканських плантацій, і цей зануда забагатів.
— А з душогубами що сталося? — питаю я.
— Карвера повісили, — озивається Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла той ніж під мостинами в його котеджі, ще й дюжину пляшчин поцупленого бренді на додачу. А його спільника так і не впіймали. Стенвін каже, що зачепив його пострілом, але до місцевого шпиталю жодна людина з пораненням не зверталася, а Карвер відмовився його виказувати. Лорд і леді Гардкасл тоді теж давали бал, отже, це міг бути хтось із гостей, але родина вперто наполягала, що жоден із них не був знайомий з Карвером.
— Темна справа, як не крути, — каже Майкл невиразно, обличчя в нього похмуре, наче затягнуте хмарами небо за вікном.
— Отже, спільник і досі на волі? — уточнюю я, відчуваючи, як мороз дере поза шкурою. Убивство, скоєне дев’ятнадцять років тому, і вбивство, скоєне сьогодні вранці. Авжеж, це не може бути простим збігом.
— У такій ситуації замислюєшся, на чорта взагалі вона потрібна, та поліція, еге ж? — питає Деніел і замовкає.
Озираюся на Майкла, який пильно вдивляється у вітальню. Потроху гості перебираються до вестибюля, і далі спілкуючись. Навіть звідси я чую дошкульне дзижчання образливих ремарок про все й одразу, починаючи від занедбаного стану будинку й завершуючи пияцтвом лорда Гардкасла й зимною пихою Евелін Гардкасл. Сердешний Майкл, не уявляю, як тільки він це витримує, адже його родину відверто шельмують у їхньому власному будинку.
— Слухайте-но, ми прийшли сюди не для того, щоб надокучати вам давньою історією, — каже Деніел, перериваючи мовчання. — Я тут порозпитував щодо Анни. Боюся, жодної хорошої новини.
— Її ніхто не знає?
— Ані серед гостей, ані серед челяді немає жінки з таким іменем, — каже Майкл. — Ба більше, з Блекгіту ніхто не зникав.
Розтуляю рота, збираючись заперечувати, але Майкл скидає долоню, наказуючи мені мовчати.
— Дайте мені завершити, Беллі. Пошуковий загін відрядити я зараз не можу, але за десять хвилин джентльмени вирушають на полювання. Якщо ви бодай приблизно опишете місце, де опритомніли сьогодні вранці, я подбаю про те, щоб мисливці вирушили саме в тому напрямку й пильнували. Нас буде аж п’ятнадцятеро, тому є неабияка ймовірність, що ми бодай щось помітимо.
Вдячність розпирає мені груди.
— Дякую, Майкле.
Він усміхається до мене крізь хмару цигаркового диму.
— Белле, ви ніколи не передаєте куті меду, тому й зараз навряд чи перебільшуєте.
Я дивлюся на мапу, аж знемагаючи від бажання допомогти, але й гадки не маю, де саме помітив Анну. Убивця наказав мені йти на схід, і ліс просто виштовхнув мене до дверей Блекгіту, але я навіть не уявляю, скільки ж блукав хащами й звідки розпочався мій шлях. Зітхаю і, довірившись фортуні, тицяю в скло навмання. Деніел і Майкл зазирають мені через плече.
Майкл киває, потираючи підборіддя.
— Гаразд, я перекажу хлопцям. — Він роздивляється мене з голови до ніг. — Ліпше б вам перевдягтися, незабаром вирушаємо.
— Я не піду, — видушую, пойнятий соромом. — Мені треба… Я просто не можу…
Молодик незугарно переминається з ноги на ногу.
— Та ну ж бо…
