В отворі дверей стовбичить схожа на ожиле нічне жахіття Фелісіті Меддокс. Вона й досі в блакитній бальній сукні, зараз мокрій до рубця й забрьоханій у багні, косметика розпливлася по блідих подряпаних щоках — ці подряпини вона дістала, поки квапливо пробиралася між дерев. Помада розмазалася, волосся закустране, але в руці міцно затиснутий чорний револьвер.
Фелісіті кидає в наш бік побіжний погляд, але я не певен, що вона взагалі бачить нас. Від люті вона майже оскаженіла. Спрямувавши дуло Евелін у живіт, вона тисне на гачок. Постріл такий гучний, що мені доводиться затиснути вуха долонями. Кров ляпає на шпалери. Але Фелісіті цього не досить. Вона стріляє ще раз. Евелін падає на підлогу.
Підійшовши до неї, Фелісіті всаджує решту куль, що залишилися в барабані, в уже мертве тіло.
Анна притискається обличчям до моїх грудей, але сам я не годен відвести очей від Фелісіті. Не знаю, чи справедливе це покарання, чи ні, але я несамовито вдячний їй. Самопожертва Анни мене звільнила б, але відтак я ціле життя картався б почуттям провини.
Смерть Анни назавше змінила б мене.
Фелісіті мене врятувала.
У револьвері вже не залишилося куль, але вона все одно тисне на гачок, добиває Евелін порожнім клацанням. Схоже, вона не збирається зупинятися, але перериває її поява Морового Лікаря. Він обережно забирає в дівчини зброю, і, наче хтось раптом зняв закляття, її очі яснішають, рухи стають упевненішими. Вона здається страшенно втомленою й спустошеною, виснаженою понад міру.
Ще раз глянувши на тіло Евелін, вона киває Моровому Лікареві, а потім проходить повз нього і йде, не взявши навіть ліхтаря. За мить чути, як прочиняються вхідні двері, у приміщення вривається гомін зливи.
Я відпускаю Анну й знеможено опускаюся на килим, обхопивши голову руками.
— Це ж ви повідомили Фелісіті, де нас шукати, так? — видушую я.
Це звучить, наче обвинувачення, хоча насправді я хотів йому подякувати. Утім після всього, що тут нині сталося, одне важко відділити від іншого.
— Я дав їй вибір, — каже він і опускається навколішки, щоб заплющити очі Евелін. — А все решта — то її природа. Саме вона визначила її дії, так само як ваша природа визначала ваші.
Він дивиться на Анну, коли це каже, але потім відводить очі, роздивляється заляпані кров’ю стіни й тіло, що лежить біля його ніг. Якась часточка мене замислюється, чи не милується він, бува, зараз результатом своєї роботи — непрямим знищенням людської істоти.
— Коли ви дізналися, яка з Евелін справжня? — запитує Анна, з дитячим захватом роздивляючись Морового Лікаря.
— Тоді ж, коли й ви, — відповідає він. — Я прийшов до озера, як ми й домовлялися, і на власні очі побачив, як вона себе виказала. Коли стало зрозуміло, куди саме вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це Фелісіті.
— Але навіщо ви допомогли нам? — питає Анна.
— Бо це справедливо, — озивається він просто, розвернувши в її бік дзьобату машкару. — Евелін заслужила на смерть, а Фелісіті заслужила на право її вбити. А ви двоє довели, що заслуговуєте на свободу, і мені не хотілося, щоб останньої миті щось стало вам на заваді.
— То вже все? Ми вільні? — питаю я тремтячим голосом.
— Майже, — каже він. — Мені й досі треба виконати формальність: Анна має відповісти, хто саме вбив Евелін Гардкасл.
— Але як же ж Ейден? — питає Анна, поклавши руку мені на плече. — Він же ж обвинуватив Майкла!
— Містер Бішоп не тільки розкрив убивства Майкла, Пітера й Гелен Гардкаслів, але й запобіг убивству Фелісіті Меддокс, так ретельно прихованому, що про нього ані я, ані моє керівництво навіть не підозрювали, — проголошує Моровий Лікар. — Я не можу винуватити його в тому, що він відповів на запитання, які нам навіть не спадали на думку. А також я не можу карати людину, яка так ризикувала заради порятунку іншої. Я приймаю його відповідь. Тепер мені потрібна ваша. То хто вбив Евелін Гардкасл, Анно?
— Ви нічого не сказали про інші Ейденові втілення, — уперто наполягає вона. — Їх ви також відпустите звідси? Деякі ж лишилися живі. Якщо ми поквапимося, то, мабуть, іще встигнемо врятувати дворецького. А як щодо бідолашного Себастіана Белла? Він прокинеться зранку. Як же він буде без моєї допомоги?
— Ейден і
Вона кліпає.
— Повірте мені, Анно, — каже він. — Назвіть мені ім’я вбивці Евелін Гардкасл, і всі вони будуть вільні. У той чи інший спосіб.
— Ейдене? — Вона невпевнено озирається на мене, чекаючи на моє схвалення.
Я можу хіба кивнути. Емоції переповнюють мене, чекаючи на можливість вирватися назовні.
— Фелісіті Меддокс, — проголошує Анна.
— Ви вільні, — каже Моровий Лікар, зводячись. — Блекгіт більше не тримає вас.
Плечі мої тремтять. Не в змозі стриматися, я ридаю, звільняючись від восьми днів страху й страждань, виплакуючи їх із себе, наче отруту. Анна обіймає мене, але я не годен зупинитися. Нерви мої на межі, я відчуваю виснаження й полегшення водночас, мені лячно, що нас знову ошукали.
