— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі з’являється спантеличений вираз. — Щодня я тільки й чув, які ви двоє близькі, як ви його любили. Він навіть не здогадувався, що ви вбили Томаса й власну матір, так? Ви ж бо не хотіли, щоб він уважав вас злочинницею. І, менше з тим, коли настав час, ви вбили його так само легко, як і інших своїх жертв.
Евелін розгублено дивиться то на мене, то на Анну. Пістолет тремтить у неї в руці. Чи не вперше вона здається наляканою.
— Ви брешете! Я б ніколи не скривдила Майкла! — вигукує вона.
— Я на власні очі бачив, як він помер, Евелін, — кажу я. — Я стояв біля нього, коли…
Вона вдаряє мене пістолетом, розбивши губу до крові. Я сподівався був вихопити в неї зброю, але вона надто прудка й майже одразу відступає на крок.
— Не брешіть мені! — скавучить Евелін, очі її блищать, дихання прискорене.
— Він не бреше, — підтверджує Анна, захисним жестом обіймаючи мене за плечі.
По щоках Евелін течуть сльози, губи в неї тремтять. Вона любить брата — любить нарваною, хворою, збоченою любов’ю, але щиро. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.
— Я не… — Вона вчепляється рукою у власне волосся, смикає так, що мало не видирає його з коренем. — Він знав, що я не можу вийти заміж за… Він хотів допомогти… — Вона благально дивиться на нас. — Він убив її заради мене, щоб я була вільна… Він мене любив…
— А ви хотіли впевнитися, — кажу я. — Ви не могли ризикувати тим, що він розгубиться й Фелісіті отямиться, тому завчасно напоїли її отруєним віскі, перш ніж вона пішла до дзеркального ставка.
— Але Майкла ви про це не попередили, — веде далі Анна. — І він допив те, що залишалося в її келиху, поки його допитував Рештон.
Евелін опускає пістолет. Я напружуюся, готуючись накинутися на неї, аж раптом Анна горнеться до мене.
— Він тут, — шепоче вона мені на вухо, киваючи на вікно.
На дорозі горить самотня свічка, вихоплюючи з темряви дзьобату порцелянову машкару. Надія спалахує в мені, але вмить згасає. Він не рухається. Він навіть не чує того, про що тут ідеться.
«Чого він чекає?»
— Господи, ні, — бурмотить Анна гірко. Вона також дивиться на Морового Лікаря, але відчуває, на відміну від мене, не спантеличення, а жах. Вона полотніє, чіпляється за мій рукав.
— Ми не знайшли відповіді, — вимовляє вона самим подихом. — Ми й досі не знаємо, хто вбив Евелін Гардкасл,
Мене мороз дере за шкірою.
Я сподівався був, що Анна здобуде свободу, викривши злочини Евелін, але ж вона має рацію. Хоча Моровий Лікар і товкмачить про спокуту й перевиховання, йому й досі потрібна ще одна смерть. І хтось із нас мусить зробити так, щоби він її отримав.
Евелін і досі никає кімнатою, рве на собі волосся, переймається через Майклову загибель, але вона занадто далеко від нас, щоб спробувати збити її з ніг. Може, я чи Анна й подужали б висмикнути пістолет у неї з рук, але одного з нас вона достеменно встигне пристрелити.
Нас ошукали.
Моровий Лікар затримався зумисне, щоб йому не довелося вислуховувати відповідь Анни, щоб не довелося переконатися, якою хорошою людиною вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.
«Чи йому просто байдуже».
Він дістав те, чого хотів. Якщо я помру, він мене звільнить. Якщо помре Анна, то вона залишиться тут назавше, як і прагне його керівництво. Вони мають намір тримати її тут довічно, хай що вона робитиме.
Не в змозі стримувати розпач, я підбігаю до вікна й гупаю в шибу.
— Це нечесно! — кричу я, звертаючись до постаті віддалік.
Моя лють лякає Анну, вона сполохано відсахується. Евелін наближається до мене, звівши пістолет. Вона вирішує, ніби я злякався, хоча насправді мене охоплює злість.
Розпач встромляє в мене свої пазури.
Я сказав Моровому Лікареві, що не покину Анни, що знайду спосіб повернутися до Блекгіту, якщо мене звільнять, але я більше не годен провести ані дня в цьому місці. Я більше не можу дозволити, щоб мене раз у раз убивали. Я не можу знову бачити самогубство Фелісіті, не можу переживати зраду Деніела Коулріджа. Мені несила пережити все це наново, і якась частина мене, куди більша частина, ніж я годен був повірити, ладна зараз поквапити Евелін, щоб покласти цьому край якомога швидше, і байдуже, що чекає на мою подругу.
Засліплений відчаєм, я не помічаю, як до мене підходить Анна. Не зважаючи на Евелін, яка пильнує за нею, наче сова — за мишею, вона бере мене за руки, зводиться навшпиньки й цілує в щоку.
— Не смійте за мною повертатися, — каже вона, притискаючись чолом до мого чола.
А відтак хутко розвертається й кидається на Евелін одним метким рухом.
Лунає оглушливий гуркіт пострілу. Упродовж кількох секунд єдине, що я чую, — це його відлуння. Скрикнувши, я кидаюся до Анни. Револьвер падає на підлогу, по сорочці Евелін над стегном розпливається кривава пляма.
Вона падає навколішки, беззвучно розтуляє та стуляє рота, у порожніх очах безмовне благання.
