— Із селища приїде констебль, — відповідає Евелін, виводить мене з кімнати й зачиняє за нами двері. Настрій у неї враз поліпшується. — Батько хоче, щоб Ґолд як слід затямив, що господареві будинку його витівка не сподобалася. І квит. Ага, нам, напевне, сюди…
Вона відчиняє інші двері, навпроти, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами й одним вікном із забрьоханою брудом шибою. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, а в комині горить яскравий вогонь. Поряд лежить чимала купа хмизу. У кутку я бачу залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою непевно вгадуються обриси дворецького. Я його впізнаю. Це той самий чоловік з попеченим обличчям, який зранку впустив мене до будинку.
Евелін має рацію: йому незлецьки дісталося. Обличчя аж сизе від синців і порізів, кров запеклася на подушці. Його можна було б зважити мертвим — от лише він щось постійно бурмотить у неспокійному сні.
Обіч ліжка на дерев’яному стільці сидить покоївка. На колінах у неї лежить велика книга. Служниці щонайбільше двадцять три, вона дрібненька, якась аж кишенькова, біляве волосся вибилося з-під чіпця. Вона помічає нас, лунко згортає книгу й схоплюється на рівні, збагнувши, хто перед нею. Квапливо обсмикує білий фартух.
— Міс Евелін, — бурмотить вона, утупившись у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.
— Моєму другові треба було побачити містера Коллінза, — каже Евелін.
Карими очима дівчина зиркає на мене, а потім знову втуплюється собі під ноги.
— Перепрошую, міс, він цілий ранок не прокидався, — каже відтак. — Лікар дав йому якесь снодійне.
— І його не можна розбудити?
— Я не пробувала, міс, але сходи, коли ви піднімалися, страшенно рипіли, а він і оком не змигнув. Не знаю, що його здатне розбудити, якщо це не подіяло. Наче мертвий спить, он воно як.
Очі дівчини знову повертаються до мене. Цього разу вона витріщається достатньо довго, щоб я помітив щось, схоже на впізнавання, аж потім знову втуплюється в підлогу.
— Перепрошую, а ми, бува, не знайомі? — питаю я.
— Ні, сер, ні. Просто… Я вам минулого вечора за вечерею прислуговувала.
— То це ви принесли мені записку? — питаю схвильовано.
— Ні, сер, не я, Мадлен.
— Мадлен?
— Моя покоївка, — перериває мене Евелін. — Бракувало челяді, тому я вчора відрядила її допомагати на кухню. Оце нам пощастило, — завважує вона, глянувши на годинник на зап’ястку. — Вона саме понесла обід мисливцям, але повернеться десь близько третьої. Можемо тоді разом розпитати її.
Я знову дивлюся на служницю.
— А вам щось відомо про ту записку? — запитую. — Може, її зміст?
Покоївка хитає головою, заламуючи руки. Бідолашці, схоже, геть ніяково, тому, змилосердившись, я дякую і йду геть.
Ми простуємо путівцем до селища, і щокроку дерева підступаються ближче й ближче. Моя уява була змальовувала мені зовсім іншу картину. Мапа в кабінеті створювала враження чогось величного — справдешньої алеї, неймовірними зусиллями прорубаної крізь хащі. Насправді ж це широкий ґрунтовий путівець, із вибоїнами й весь у вітроломі. Ліс, судячи з усього, не приборкали — з ним вели перемовини, і Гардкасли домоглися хіба що крихітних поступок від сусіда.
Не знаю, куди саме прямуємо, але Евелін уважає, що ми достеменно перестрінемо Мадлен, коли та повертатиметься. У мене є таємна підозра, що моя супутниця просто шукає гожий привід, щоб якомога довше не повертатися до будинку. Але в цих викрутасах немає потреби. За годину, що минула в компанії Евелін, я вперше, відколи отямився, відчув себе цілісною особою, а не якимись жалюгідними її рештками. Тут, під вітром і зливою, біч-о-біч із другом, я вперше за цілий день почуваюся щасливим.
— І що, на вашу думку, може повідомити вам Мадлен? — питає Евелін і, підібравши зі стежки гілку, кидає її в зарості.
— Тією запискою, яку вона принесла вчора ввечері, мене заманили до лісу, щоб хтось на мене напав, — відповідаю я.
— На вас напали?! — шоковано перериває мене Евелін. — Тут?! Чому?
— Не знаю, але, сподіваюся, Мадлен розповість, хто саме дав їй ту записку. Може, вона прочитала її.
— Усі «може» тут виключені цілком і повністю, — каже Евелін. — Мадлен жила зі мною в Парижі. Вона дуже віддана, кумедна, але покоївка з неї просто жахлива. Схоже, читання чужих листів вона вважає однією з пільг власної посади.
— Ви до неї дуже поблажливі, — зауважую я.
— Змушена, бо не можу їй добре платити, — відказує на це Евелін. — А коли вона переповість вам, що було в тій записці, що далі?
— Розкажу про все поліції, — кажу я. — І, сподіваюся, зможу нарешті забути про цю справу.
Повертаючи ліворуч біля похиленого дороговказу, ми крокуємо до лісу вузенькою стежкою, кривуляємо якимись манівцями, аж нарешті я розумію, що зворотний шлях уже не знайду.
— Ви впевнені, що ми йдемо правильною дорогою? — запитую нервово, відсуваючи від обличчя похилену гілку. Остання прогулянка лісом вартувала мені власних споминів.
— Ми йдемо за позначками, — відповідає вона, смикнувши клаптик жовтої тканини, прицвяшений до дерева. Такі самі ганчірки, тільки червоні, допомогли мені вранці вибратися до Блекгіту, і спомин про це мене лякає.
