— Приємна вона чи ні — мені треба знати, що я втратив.
— Не так уже й багато, як на мене, — зітхає вона, стискаючи мою долоню у своїх. — Ви торгували наркотиками, Себастіане. Ви заробляли собі на життя, розраджуючи знуджених багатіїв-ледарів. І непогано заробляли, якщо зважити з вашої приймальні на Гарлі-стрит…[11]
— Я…
— Торговець наркотиками, — повторює вона. — Наскільки мені відомо, зараз у моді лауданум[12]. Але у вашій чарівній скрині знайдеться трунок на будь-який смак.
У мене всередині наче щось ламається. Навіть не віриться, що минуле може завдавати такого жорстокого болю. Одкровення щодо того, чим я раніше жив, ніби випалює в мені наскрізну діру. Так, у мене чимало вад, але, попри, це я трохи пишався тим, що я лікар. Це чесна, навіть шляхетна професія. Але ж ні, Себастіан Белл скористався цим званням собі на користь, звів усе на пси, зруйнував те добре, що в ньому ще лишалося.
Евелін мала рацію: правда не завжди приємна. Але ніхто не мусить дізнаватися про власну сутність отаким-от чином, наче в кромішній пітьмі наштовхнувшись на закинуту хижу.
— Не переймайтеся, — каже Евелін, схиливши голову, щоб зазирнути мені в очі. — Ви зараз зовсім не схожі на те огидне створіння.
— То це тому я сюди приїхав? — питаю стиха. — Щоб збувати свій товар?
В її усмішці співчуття.
— Мабуть, так.
Мені заціплює, я все ніяк не можу оговтатися. Усі ці дивні погляди, пошепт, загальне збудження, які супроводжували мою появу в кімнаті, тепер нарешті дістали пояснення. Я ж бо вважав, що люди мені співчувають, але насправді вони просто чекали з нетерпінням, коли я відімкну чарівну скриню…
Почуваюся цілковитим телепнем.
— Мені треба…
Схоплююся з місця, ще навіть не збагнувши, як мало завершуватися це речення. Ноги самі несуть мене лісом дедалі швидше й швидше. Діставшись до під’їзної алеї, я вже майже біжу. Евелін мчить за мною, намагаючись не відставати. Вона силкується мене зупинити, нагадує про моє бажання зустрітися з Мадлен, але я зараз глухий до її вмовлянь, мене палить ненависть до тієї людини, якою я був раніше. Я ладен змиритися з її ґанджами, ба більше, я ладен їх здолати, але ж це зрада. Той чоловік наприпускався помилок і накивав п’ятами, полишивши мене на згарищі власного, занапащеного ним життя.
Двері Блекгіту відчинені, я мчу сходами до власної кімнати так швидко, що приношу із собою запах вологої землі. Захеканий, схиляюся над скринею. То невже саме через неї вчора вночі подався до лісу? Невже через це пролилася кров?
Гаразд, тоді я розтрощу все це й тим самим знищу всі зв’язки з людиною, якою був досі.
Евелін заходить до кімнати й бачить, як я нишпорю спальнею, шукаючи щось достатньо важке, щоб збити замок. Збагнувши, що в мене на думці, вона виходить до коридору й повертається з бюстом якогось римського імператора.
— Ви справдешній скарб, та й годі! — кажу я, беручись гамселити бюстом по клямці.
Коли сьогодні вранці витягав із шафи, скриня була такою важкою, що я насилу її підняв, але зараз від кожного удару вона ковзає мостинами. Евелін знову допомагає мені: вона сідає на скриню, щоб утримати її на місці. Три сильні удари — і клямка з виляском падає на підлогу.
Кинувши бюст на ліжко, я піднімаю важке віко.
Скриня порожня.
Чи то пак майже порожня.
У темному кутку лежить самотня шахова фігурка, на її узніжжі вирізьблено ім’я «Анна».
— Як на мене, саме час вам розповісти решту своєї історії, — каже Евелін.
Темрява тисне на вікно моєї спальні, її зимний погляд залишає паморозь на шибі. Вогонь у каміні у відповідь сичить, його непевні пломені — єдине світло в кімнаті. За зачиненими дверима в коридорі чути квапливі кроки й відлуння голосів гостей, що поспішають на бал. Десь віддалік лунає тремкий голос скрипки — вона щойно прокинулась.
Простягнувши ноги до вогню, я чекаю, поки нарешті западе тиша. Евелін попросила мене прийти і на вечерю, і на бал, але я не годен бути серед цих людей тепер, коли знаю, хто я й чого їм насправді від мене треба. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. Зустрінуся о двадцять по десятій з Анною на цвинтарі, а тоді попрошу стайничого відвезти нас до селища, подалі від цього божевілля.
Погляд мій знову повертається до шахової фігурки, яку я знайшов у скрині. Я підношу її ближче до світла, намагаючись викликати бодай якісь спомини. Але вони наче зачаїлися, а в самій фігурці нема нічого, що могло б збудити пам’ять.
Це слон, вирізьблений уручну, подекуди вкритий залишками білої фарби. Він зовсім не схожий на ті коштовні шахи зі слонової кістки, які я бачив тут, у будинку. І втім… він щось для мене означає. Навіть попри брак спогадів, я відчуваю щось схоже на затишок. Фігурка наче додає мені відваги.
У двері стукають. Я стискаю слона міцніше й зводжуся зі стільця. Що ближча зустріч на цвинтарі, то дужче я нервуюся, мало не вистрибуючи у вікно щоразу, коли в каміні тріщить хмиз.
— Беллі, ви тут? — питає Майкл Гардкасл.
Він знову стукає. Наполегливо. Увічливий такий таран.
