Поклавши фігурку на камінну полицю, відчиняю двері. У коридорі повно людей, убраних у маскарадні строї. Сам Майкл у яскравих помаранчевих шатах, він термосить зав’язки величезної машкари-сонця.
— От ви де, — каже він, суплячи брови. — А чому досі не перебралися?
— Я не піду, — відповідаю. — Просто… — Змахую рукою біля скроні, але моя мова жестів йому незрозуміла.
— Що, погано почуваєтеся? — питає він. — Може, покликати Діккі? Я щойно його бачив…
Доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не гайнув коридором у пошуках лікаря.
— Просто не хочеться, — кажу я.
— Ви впевнені? Буде феєрверк. До того ж, закладаюся, батьки цілий день готували якийсь сюрприз. Шкода буде таке пропустити.
— Слово честі, я ліпше не піду.
— Ну, як знаєте… — каже він знехочу, голос його такий самий розчарований, як і обличчя. — Шкода, що у вас видався такий кепський день, Беллі. Сподіваюся, завтра буде ліпше й жодного непорозуміння вже не виникне.
— Непорозуміння? — перепитую я.
— Ну, та вбита жінка… — Він зніяковіло всміхається. — Деніел розповів мені, що то все була велика помилка. Я почувався цілковитим дурнем, відкликаючи пошуковий загін за півшляху. А втім, пусте, не переймайтеся.
«Деніел? Це ж звідки йому знати, що Анна жива?»
— Це ж справді було непорозуміння, так? — питає він, помітивши моє спантеличення.
— Достоту, — відповідаю легко. — Так… жахливе непорозуміння. Вибачте, що сколошкав вас.
— Та облиште, — каже він з натяком на сумнів. — Не згадуйте вже про це.
Звучить це напружено, слова ніби напнута резина. Я чую його сумнів уже не лише щодо самої історії, а й щодо того, хто стоїть перед ним. Урешті-решт я не та людина, яку він знав, і, схоже, він усвідомлює, що я не хочу більше бути тим, ким був раніше. Цього ранку я ладен був майже на все, щоб залагодити тріщину між нами, але Себастіан Белл був торговець наркотиками й боягуз, який злигався з душогубами. А Майкл — друг цього чоловіка, то хіба ж він може стати й моїм другом?
— Що ж, тоді я ліпше піду, — каже він, кашлянувши. — Одужуй, старий.
Ще раз грюкнувши кісточками пальців по одвірку, він відвертається й приєднується до інших гостей, які прямують на бал.
Я дивлюся йому вслід, обмірковуючи почуте. Я майже забув про те, як Анна цього ранку мчала лісом, бо наша очікувана зустріч на цвинтарі здебільшого вгамувала жах мого першого спомину. Менше з тим, сталося щось важливе, хай навіть Деніел стверджує, що це не так. Я впевнений у тому, що бачив постріл і страх. Анну переслідувала людина в чорному, напевне, це був отой Лакей. Якимось чином вона вижила, як і я після нападу, що стався минулої ночі. Може, саме про це вона хоче зі мною поговорити? Про нашого спільного ворога, про те, чому він жадає нашої смерті? Може, це через наркотики? Вони достеменно вартують грубих грошей. Може, Анна — моя спільниця і це вона прибрала їх зі скрині, щоб він до них не дістався? Принаймні це пояснило б оцю шахову фігуру. Може, це якийсь умовний знак, візитівка?
Витягую з шафи пальто, обгортаю довгий шарф навколо шиї, надіваю пару грубих рукавичок, кладу до кишені канцелярський ніж і шахову фігурку, а відтак виходжу зі спальні. Ніч зимна, морозяна. Коли очі призвичаюються до потемку, я вдихаю свіже повітря, ще й досі вологе після зливи, і йду рінявою стежкою навколо дому до цвинтаря.
Плечі мої напружені, на серці неспокійно.
Мене лякає ліс, але ще дужче — сама ця зустріч.
Коли я тільки-но отямився, єдине, чого мені кортіло, — це знову дізнатися, хто я такий, але тепер учорашні події здаються не трагедією, а благословенням долі. Травма дала мені шанс почати все спочатку. А що, як через зустріч з Анною мене знову накриють давні спогади? Чи зможе та нашвидкуруч збудована особистість, яку я створив за цей день, вижити в цьому вирі? Чи її остаточно зітре на порох?
Цієї думки майже достатньо, щоб змусити мене повернути назад, але я не здатний буду протистояти колишньому собі, якщо просто втечу з того життя, яке створила ця людина. Ліпше зітнутися з нею, достеменно знаючи, ким я хочу стати.
Зціпивши зуби, крокую стежкою поміж дерев і нарешті дістаюся маленького котеджу садівника. Вікна темні. До стіни прихилилася Евелін, вона курить цигарку, біля ніг стоїть запалений ліхтар.
Вона вбрана в довге кремове пальто й гумові чоботи. Це химерне вбрання не вельми пасує до блакитної вечірньої сукні й діамантової діадеми, що виблискує у волоссі. Жінка неймовірно вродлива, але чомусь ніяковіє від цього.
Вона помічає, що я це завважую.
— Не було часу перевдягнутися після вечері, — ніби захищаючись, каже вона й відкидає цигарку.
— Що ви тут робите, Еві? — питаю я. — Ви ж маєте бути на балу!
— Втекла. Ви ж не думаєте, що я проґавлю найцікавіше? — парирує вона, роздушуючи цигарку підбором.
— Це небезпечно.
— Тоді тим паче з вашого боку буде дурістю йти туди самому. А в мене є дещо, що нам зарадить. — Із сумочки вона видобуває чорний револьвер.
