Я дивлюся, як Майкл мчить у темряву до сестри, яку вже запізно рятувати. Він кличе її на ім’я, його голос заглушують вибухи петард. Він заходить до чорнильно-чорної води й піднімає тіло. Зашпортуючись та зісковзуючи, він намагається витягти її зі ставка, але врешті-решт падає, досі стискаючи Евелін в обіймах. Він цілує її обличчя, благає розплющити очі, але все марно. Смерть уже зробила ставку, Евелін програла й сплатила за свій програш, віддавши найцінніше.
Сховавши обличчя у вологому волоссі сестри, Майкл ридає. Він не усвідомлює, що довкола вже зібралася юрба. Сильні руки відривають його від мертвого тіла, кладуть його на траву. Доктор Діккі дістає змогу опуститися навколішки й оглянути Евелін. Утім його навички не потрібні. Рана в животі й срібний пістолет на траві самі по собі доволі промовисті. Попри це, він усе одно схиляється над нею, притискає пальці до шиї, намагаючись намацати пульс, а потім дбайливо витирає брудну воду з її обличчя.
Досі стоячи біля тіла навколішки, він жестом підкликає Майкла, бере скорботного молодика за руку, схиляє голову й заходиться бурмотіти ледь чутно щось, схоже на молитву.
Я вдячний йому за таке шанобливе ставлення.
Кілька жінок ридають на дбайливо підставлених плечах своїх супутників, але їхня вистава непереконлива. Враження таке, ніби бал іще не завершено. Наче вони й досі танцюють, просто па змінилися. Евелін заслуговує на більше, ніж стати розвагою для цих людців, яких вона зневажала. Доктор, здається, це розуміє, тому що кожна його дія, навіть найменша, ніби повертає їй якусь дещицю гідності.
Молитва триває всього хвилину, і, коли вона спливає, Діккі накриває обличчя Евелін власним піджаком, наче незмигний погляд її очей є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.
На щоці доктора виблискує сльозинка. Він зводиться, обіймає Майкла за плечі й веде згорьованого брата Евелін геть. Мені здається, ніби вони обидва миттю постарішали — так повільно рухаються, згорблені, розчавлені тягарем горя, що гнітить їх обох.
Щойно вони заходять до будинку, натовпом ширяться чутки. Мовляв, уже їде поліція, а ще знайшли прощальну записку, а ще це привид Чарлі Карвера, який занапастив іще одне дитя Гардкаслів. Усі ці балачки витають між гостей, а коли дістаються мене, оповідь уже збагатилася деталями й подробицями, достатніми для того, щоб її можна було презентувати у світському товаристві.
Видивляюся Каннінгема, але його ніде не видно. Не уявляю, куди це він подівся. Утім погляд у нього меткий, а руки вправні, тож він, напевне, знайшов собі справу, на відміну від мене. Постріл мене просто збентежив.
Повертаюся до спорожнілої бальної зали, важко опускаюся на канапу, на якій сидів до того, і намагаюся зосередитися. Мене й досі трясе.
Знаю, що завтра моя подруга знову буде жива-здорова, але це не змінює того, що сталося, це не здатне вплинути на спустошення, яке я відчув, коли став свідком подій.
Евелін наклала на себе руки, і винен у цьому я. Її весілля з Рейвенкортом було покаранням, приниженням, яке мало підштовхнути її до межі, і, хай навіть мимоволі, я відіграв у цьому певну роль. Саме Рейвенкорта вона ненавиділа, саме моя присутність змусила її прийти до дзеркального ставка з пістолетом у руці.
А як щодо Морового Лікаря? Він же обіцяв мені свободу в обмін на розслідування вбивства, яке не скидатиметься на вбивство! Утім я на власні очі бачив, як Евелін застрелилася після того, як, охоплена відчаєм, утекла з вечері. Жодного сумніву щодо її дій чи мотивів немає, і це змушує мене замислитися щодо справжніх намірів мого тюремника. Може, його пропозиція була лише черговим знущанням, примарою надії, ганяючись за якою, можна збожеволіти?
«А як щодо цвинтаря? І револьвера?»
Якщо Евелін і справді зробила це через відчай, то чому вона менш ніж за дві години після вечері була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла під час відвідин цвинтаря? І ще ж вона мала зброю — великий чорний револьвер, який насилу вмістився в її сумочці.
А застрелилася вона з маленького сріблястого пістолета. Нащо вона взяла іншу зброю?
Не знаю, скільки я так сиджу, розмірковуючи над цим, серед гостей, які завзято побиваються через трагічну подію. Поліція так і не прибуває.
Натовп потроху розходиться, свічки догоряють, бал остаточно завершується. Останнє, що проминає перед моїм внутрішнім поглядом, перш ніж я засинаю у фотелі, — це образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, обіймаючи мокре тіло мертвої сестри.
Отямлююся від болю. Боляче навіть дихати. Кліпаю, женучи геть залишки сну, і бачу білу стіну, білі простирадла й ляпки засохлої крові на подушці. Долоня під щокою, плівка засохлої слини приклеює верхню губу до кісточок пальців.
Цю мить я пам’ятаю, я бачив її очима Белла.
Я знову дворецький — дворецький після того, як його перевезли до сторожівні.
