Біля ліжка чути чиїсь кроки. Судячи з чорної сукні й білого фартуха, це покоївка. У руках у неї велика розгорнута книга, і жінка гарячково гортає сторінки. Голова в мене надто важка, роздивитися щось годі, тому я видушую стогін, який має привернути її увагу.
— Йой, добре, ви очуняли, — каже вона, зупиняючись. — Коли Рейвенкорт залишиться на самоті? Ви цього не записали, але цей бісів бовдур відрядив свого камердинера до кухні нишпорити…
— Хто?.. — У горлі булькотять кров і слиз.
На креденці стоїть глечик з водою. Покоївка похапцем відкладає книгу, наповнює склянку й підносить її до моїх губ. Я ледь-ледь повертаю голову, намагаючись побачити її обличчя, але світ перед очима зараз же йде шаленими обертами.
— Вам не можна говорити… — каже вона, витираючи фартухом краплі води з мого підборіддя. Затинається на мить. — Тобто можна, але тільки тоді, коли вам поліпшає… — Знову затинається. — Узагалі-то мені неймовірно потрібна ваша відповідь щодо Рейвенкорта, поки мене через нього не вколошкали.
— Хто ви? — хрипко видушую я.
— Невже цей покидьок так сильно… Чекайте-но! — Вона схиляється до мого обличчя, пильно вдивляється карими очима. У неї пухляві щоки, вона бліда, з-під чіпця вибилися пасма скуйовдженого білявого волосся.
Раптом я розумію, що це та сама покоївка, яку бачили Белл та Евелін. Та сама, що наглядала за дворецьким, коли вони завітали до сторожівні.
— Скільки вже подоб у вас було? — питає вона.
— Я не…
— Скільки? — наполягає покоївка, сідаючи на краєчок ліжка. — Скільки втілень ви вже змінили?
— Ви Анна, — кажу, повертаючи до неї голову, щоб ліпше роздивитися.
Біль враз опалює мене аж до кісток. Покоївка дуже лагідно, обережно притискає мене назад до матраца.
— Так, я Анна, — каже терпеливо. — То скільки у вас уже було подоб?
Сльози радості навертаються на очі, приязнь переповнює мене по вінця, ніби тепла вода. Хай навіть я не пам’ятаю цієї жінки, але все одно знаю, що нас поєднують довгі роки дружби, відчуваю до неї якусь майже інстинктивну довіру. Ба більше, я просто неймовірно щасливий, що ми знову разом. Хоч як дивно таке казати про когось, кого геть не пам’ятаєш, але я розумію, що мені її страшенно бракувало.
Від почуттів, які відбиваються на моєму обличчі, у її очах міняться сльози. Нахилившись, вона ніжно обіймає мене.
— Мені також вас бракувало, — каже вона, озвучуючи те, що я наразі відчуваю.
Якусь мить ми обіймаємося, аж тоді вона кашляє й витирає сльози.
— Ну ж бо, годі вже, — каже, хлюпнувши носом. — Сльозами тут не зарадиш. Мені треба, щоб ви розповіли про свої втілення, бо потім ми тих сліз не збудемося…
— Я… Я… — намагаюся видушити крізь клубок у горлі. — Я отямився в подобі Белла, потім був дворецький, відтак Дональд Девіс, тоді знову дворецький, Рейвенкорт, а зараз…
— А зараз знову дворецький, — каже вона замислено. — Бог любить трійцю, еге ж?
Дівчина прибирає з мого лоба пасмо волосся й нахиляється ближче.
— Схоже, нас із вами ще не познайомили. Чи то пак мене з вами не познайомили, — каже вона. — Мене звати Анна, а ви Ейден Бішоп. Чи ми вже це з’ясували? Ваші появи чомусь відбуваються в хибному порядку, тому ніяк не можу збагнути, на якому саме етапі ми зараз.
— То ви вже зустрічали інші мої подоби?
— Лише побіжно, — каже вона, глянувши на двері, адже там, у коридорі, уже чути голоси. — Зазвичай вони всі мене про щось просять.
— А ваші втілення? Вони..
— У мене немає інших утілень. Я — це я, — каже вона. — І Моровий Лікар не навідує мене. Але день у мене також постійно той самий. Завтра я всього цього не пам’ятатиму, і це загалом не так уже й погано, зважаючи на те, що цей день у мене, схоже, не вельми.
— Але вам відомо, що відбувається? Відомо про самогубство Евелін?
— Це вбивство. Я отямилася, знаючи це достеменно, — каже вона, розправляючи простирадла. — Власного імені не пам’ятала, знала тільки ваше… і те, що нам звідси не вибратися, аж допоки ми не дізнаємося ім’я вбивці й не з’явимося з беззаперечними доказами його провини на березі озера об одинадцятій вечора. Схоже, це правила гри. Вони закарбувалися в моєму мозку раз і назавше, щоб я не забула.
— А я, коли отямився, геть нічого не пам’ятав, — кажу, намагаючись зрозуміти, чому нас із нею мордують по-різному. — Тільки ваше ім’я. Моровому Лікареві довелося розповідати мені решту.
— Ще б пак, ви ж у нього особливий, — каже вона, поправляючи мені подушку. — Щодо того, що роблю я, йому байдуже. За цілий день носа до мене жодного разу не поткнув. А от вас не полишає. Дивно, що наразі під ліжком не сховався…
— Він попередив, що лише один з нас може звідси вибратися, — кажу я.
— Так. І цілком очевидно, що йому кортить, щоб цим одним виявилися ви. — У її голосі з’являється побіжна злість, але тієї ж миті зникає. Вона хитає головою. — Даруйте, мені не слід усе це на вас виплескувати, але я не можу позбутися відчуття, що він щось собі намислив… і це мені не подобається.
— Так, я розумію, про що ви, — запевняю я. — Але якщо вибратися зможе тільки один з нас…
— …То чому ми одне одному допомагаємо? — перериває мене вона. — Тому, що у вас є план, як витягти звідси нас обох.
