Хвилювання моє дедалі дужчає, кров стугонить у вухах. Я почуваюся змореним, шкіра скімлить, наче садно, — ніби повітря перетворилося раптом на шмерґель[18].
— Чим можу допомогти? — лунає голос позаду мене.
Слова влучають мені в спину, наче пожбурена чиєюсь рукою кулька з пожмаканого паперу.
Обертаюся й бачу куховарку, місіс Драдж, яка дивиться на мене, — дебелі руки в пишні боки. Коли я витріщаюся на неї очима свого нового втілення, вона здається мені фігуркою, яку зробила з глини дитина: маленька голівка на незграбному тілі, обличчя наче ліплене невправними пальчиками. Вона сувора, у ній немає ані натяку на ту жінку, що менш ніж за дві години пригощатиме дворецького теплим коржиком.
— Я шукаю Евелін Гардкасл, — кажу, дивлячись просто в її сердиті очі. — Вона пішла на прогулянку до лісу разом з Мадлен Обер, своєю камеристкою.
— А вам що з того?
Тон її такою мірою різкий, що я мало не відступаюся. Стискаю кулаки, намагаючись опанувати роздратування. Челядь, квапливо минаючи нас, озирається — вистава покоївок і лакеїв розважає, хоча виконавиця головної ролі лякає.
— Їй загрожує небезпека, — кажу, зціпивши зуби. — Якщо ви поясните мені, як дістатися до старого будинку Чарлі Карвера, я матиму змогу її попередити.
— То вчора увечері Мадлен ви теж намагалися попередити? Це саме через це в неї блузка розпанахана? Це тому вона плакала?
На скроні в куховарки пульсує живчик, кожне слово аж бринить обуренням. Вона підступається до мене, тицяє в груди вказівцем і веде далі, карбуючи кожне слово:
— Я знаю, що…
У мені вибухає розпечена до білого жару лють. Без жодного вагання я даю їй ляпаса й штовхаю, а відтак підступаюся, розлючений, наче диявол.
— Кажіть, де вона! — вигукую, бризкаючи слиною.
Стискаючи закривавлені губи, місіс Драдж злостиво дивиться на мене.
Руки мої беруться в кулаки.
«Забирайтеся. Мерщій забирайтеся звідси».
Неймовірним зусиллям волі відвертаюся від місіс Драдж і простую геть раптово принишклим коридором. Челядь злякано сахається, даючи мені шлях, але лють не полишає мене.
Завернувши за ріг, знеможено прихиляюся до стіни й важко видихаю. Руки тремтять, але полуда, що повила мозок, потроху розвіюється. На кілька жасних секунд Дербі геть вийшов з-під мого контролю. Це його отрута зривалася з моїх губ, це його жовч нуртувала в моїх венах. Я й досі її відчуваю. Піт на шкірі, голки, що штрикають кістки, нагальна потреба зробити щось жахливе. Хай там що станеться сьогодні, мені треба опанувати себе, інакше це створіння знову вивільниться й бозна-чого накоїть.
І саме це найжахливіше.
Мої подоби можуть чинити мені опір.
Черевики топляться в багні, коли я квапливо заходжу до лісового сутінку. Відчай тягне мене вперед, ніби повідець. Так нічого й не довідавшись на кухні, я наразі простую до лісу, сподіваючись перестріти Евелін на якійсь із розмічених стежок. Я маю надію, що там, де розрахунок схибив, зарадить відчайдушність. Та й навіть якщо ні, мені просто треба, щоби Дербі залишався якнайдалі від спокус Блекгіту.
Невдовзі червоні хусточки виводять мене до струмка. Біля кам’яної брили дзюрчить вода. Розбита пляшка вина наполовину загрузла в багні, обіч валяється чорне пальто, з його кишені випав срібний компас Белла. Витягаю його з твані, верчу в руках, точнісінько так само, як тоді, першого ранку, пальцем проводжу по монограмі «С. Б.», вигравіруваній на тильному боці. Ініціали Себастіана Белла. Яким дурнем я почувався, коли Деніел мені це пояснив! Довкола валяються з півдесятка недопалків — судячи з усього, Белл стовбичив тут доволі довго, мабуть, на когось чекав. Либонь, саме сюди він подався, отримавши ту записку за вечерею, хоча я гадки не маю, що саме спонукало його вийти під зливу й у холоднечу, та ще й о такій порі. Обшукавши кинуте ним пальто, жодної підказки не знаходжу. Лише в одній з кишень намацую срібний ключ — напевне, від дорожньої скрині.
Не бажаючи й надалі гаяти час на свою попередню подобу, вкидаю ключ і компас до власної кишені й вирушаю видивлятися наступну червону мітку. Постійно пильную, чи, бува, не скрадається за мною Лакей. Тут, у хащі, улаштувати напад можна завиграшки.
Тільки Бог відає, скільки я вештаюся лісом, допоки нарешті дістаюся руйновища, яке колись було будинком Чарлі Карвера. Пожежа знищила його, майже цілком зжерла дах, лишивши самі тільки чотири закіптюжені стіни. Заходжу досередини. Під ногами хрускотить якийсь мотлох, і це сполохує кроликів, які стрімголов мчать до лісу. Їхнє хутро в попелі й згарі. У кутку бачу кістяк старого ліжка, на підлозі валяється ніжка стола — уламки обірваного життя. Евелін казала, що котедж згорів того самого дня, коли відрядили на шибеницю Карвера.
Найпевніше, лорд і леді Гардкасл власноруч улаштували вогняний похорон власним споминам.
Хіба ж хтось звинувачуватиме їх? Там, біля озера, Карвер укоротив віку їхньому синові. Авжеж, те, що вони вирішили спалити саму згадку про нього, цілком зрозуміло.
