— Принаймні прокинувсь я саме тут, — озиваюся нашорошено.
— Хай йому грець, я забув, куди мене поселили!
— Де ж тоді ви спали минулої ночі?
— В оранжереї, — озивається він, чухаючись під пахвою. — Ми з Геррінґтоном побилися об заклад, що я зможу випити пляшку портвейну за п’ятнадцять хвилин. Це останнє, що я пам’ятаю. А потім уранці мене розбудив той покидьок Ґолд — репетував, геть-чисто справдешній божевільний.
Згадка про Ґолда змушує зринути в пам’яті його вчорашні безладні попередження й порізи на руці.
«Не виходьте з карети», — сказав він. Чи означає це, що я звідси поїду? Чи вирушу в якусь подорож? Мені вже відомо, що до селища не дістатися, тому ця остання перспектива видається сумнівною.
— Ґолд щось розповів? — цікавлюсь я. — Він, бува, не згадував, куди збирався піти чи що зробити?
— Я з ним теревені не розводив, Денсе, — озивається незнайомець зневажливо. — Я одразу збагнув, що він за такий, а тому дав йому зрозуміти, що пильнуватиму. — Він роззирається. — Я тут пляшку, бува, не залишав? Голова розколюється, треба чогось хильнути, щоб угамувати цей бісів біль.
Не встигаю я розтулити рота, щоб відповісти, а він уже нишпорить по шухлядах, полишаючи їх висунутими, а відтак заходиться порпатися ще й у шафі. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й знову роззирається, наче щойно почув лев’яче гарчання десь у заростях.
У двері знову стукають. З’являється ще один відвідувач. Цього разу це капітан Кліффорд Геррінґтон, той нудний морський офіцер, який під час вечері сидів обіч Рейвенкорта.
— Агов, ви, обоє, ходімо вже! — гукає він, глянувши на годинник. — Старий Гардкасл уже зачекався!
Зараз, іще вільний від згубного впливу міцного алкоголю, він ставний і владний.
— Є якісь припущення щодо того, що йому від нас треба? — запитую я.
— Жодного. Але, підозрюю, він усе розповість, коли вже будемо на місці, — жваво озивається той.
— Мені потрібне віскі на коня, — озивається мій перший гість.
— У сторожівні достеменно щось знайдеться, Саткліффе, — зазначає Геррінґтон, навіть не приховуючи нетерплячки. — До того ж ви чудово знаєте Гардкасла: він останнім часом просто з біса серйозний, тож ліпше не потикатися до нього напідпитку.
Мій зв’язок з Денсом такий сильний, що самої згадки про лорда Гардкасла достатньо для того, щоб роздратовано форкнути. Денс у Блекгіті не з власної волі, це побіжний візит, який триватиме рівно стільки часу, скільки буде потрібно, щоб завершити якісь родинні справи. Мені ж, навпаки, кортить розпитати господаря маєтку про його зниклу дружину, і моє прагнення зустрітися з ним дошкуляє Денсові, муляє його, наче шмерґель.
Це так химерно — дратувати себе самого.
Нетерпеливий морський офіцер знову підганяє тюхтія Саткліффа, а той скидає руку, благаючи дати йому ще хвилину, і знову заходиться гарячково нишпорити моїми полицями. Відтак принюхується, квапиться до ліжка, піднімає матрац і видобуває звідти поцуплену пляшку віскі.
— Веди нас, друже Геррінґтон! — хвацько вигукує він, відкорковує пляшку й добряче ковтає.
Геррінґтон хитає головою й жестом запрошує нас до коридору, де Саткліфф заходиться розповідати якийсь сороміцький анекдот, і то доволі голосно. Приятель намарно намагається його вгамувати.
Обидва вони заповзято клеять дурня, і їхній бадьорий настрій здається мені такою мірою зухвалим, що в мене аж зводить щелепи. Моя подоба на такі розкоші часу не має. Денс залюбки рушив би вперед, але мені не хочеться самотою вештатися цими коридорами.
Урешті-решт я зголошуюся на компроміс — іду за два кроки від цих блазнів, достатньо далеко, щоб не треба було з ними спілкуватися, але водночас достатньо близько, щоб убезпечити себе від можливих зазіхань Лакея, якщо він вештається десь поблизу.
На нижньому майданчику сходів у вестибюлі нас зустрічає такий собі Крістофер Петтіґрю — той самий слизький хлоп, з яким під час вечері спілкувався Деніел. Це кощавий чоловік з уїдливим обличчям і темним масним волоссям, зализаним на один бік.
Він такий самий сутулий і лукавий, як я був запам’ятав. Його погляд спершу обмацує мені кишені й лише потому здіймається до обличчя. Два дні тому я розмірковував, чи не майбутня моя подоба він, бува, але якщо це й справді так, то я спасував перед його гріхами, бо цей хлоп уже трохи напідпитку, а зараз іще й з готовністю хапає пляшку, яку простягають йому приятелі. Мені самому цю пляшку не пропонують, отже, навіть відмовлятися не доводиться. Вочевидь, Едвард Денс тримається осторонь від цього наброду, і хвалити Бога за це. Зграя ця якась химерна; авжеж, вони друзі, але наче несамохіть, ніби троє чоловіків, яких викинуло на один і той самий безлюдний острів. На щастя, що далі ми відходимо від маєтку, то стриманішим стає їхній сміх, який притлумлюють вітер і злива, і змерзла рука з пляшкою ховається до затишної кишені.
— А ще на когось сьогодні Рейвенкортів пудель уже дзявкотів? — питає слизький Петтіґрю; зараз він лише пара брехливих очиць понад шарфом. — Як там його?..
Він ляскає пальцями, намагаючись пригадати.
— Чарльз Каннінгем, — кажу відсторонено, майже не дослухаючись до його слів.
