Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Лорд Пітер на вигляд трохи старший за свій портрет, хоча й досі кремезний і дужий на вигляд. Темні брови насуплені у формі літери V, стрілкою показуючи на довгий ніс і сумовиті губи зі скорботно вигнутими донизу кутиками. У лорді Пітері й досі відчувається чоловіча врода, хоча й доволі пошарпана: від колишньої чарівливості вже лишилися практично самі спогади.
— Якого біса ми мусимо зустрічатися аж тут? — невдоволено питає Петтіґрю, важко опускаючись у фотель. — У вас же непоганий… — Він махає рукою в бік Блекгіту, — …ну, тобто щось доволі схоже на маєток.
— Цей бісів будинок став справдешнім прокляттям нашої родини вже тоді, коли я був хлопчиськом, — одказує Пітер Гардкасл, наповнюючи п’ять келихів. — Я без крайньої потреби туди ані ногою.
— Можливо, слід було згадати про це до того, як улаштовувати оце вульгарне збіговисько? — цікавиться Петтіґрю. — Ви що, і справді збираєтеся оголосити про заручини Евелін просто в річницю вбивства власного сина?
— Невже ви гадаєте, що це моя ідея? — питає Гардкасл, грюкнувши пляшкою по столу й роздратовано глянувши на Петтіґрю. — Ви вважаєте, що я сюди з власної волі приїхав?
— Угамуйтеся, Пітере, — заспокоює його Саткліфф, важко зводиться й незграбно плескає друга по плечу. — Крістофер бурчить через те, що… що він завжди й усім незадоволений.
— Авжеж, — бурмотить Гардкасл; те, як побуряковіли його щоки, свідчить, що ставитися з розумінням до чиїхось коників він не збирається. — Просто… Гелен поводиться з біса химерно, а тепер ще й це. Зеленого поняття не маю, як усе це витримати.
Він і надалі наповнює келихи; зніяковілу мовчанку порушує лише дощ, який тарабанить у шиби.
Особисто мене тішать і крісло, і тиша.
Мої супутники йшли доволі швидко, і я насилу встигав за ними. Наразі мені треба відхекатися, а гордість потребує зробити це якомога непомітніше. Замість долучитися до розмови, я роздивляюся довкола, але в кімнаті дивитися нема на що. Приміщення довге й вузьке, меблі посунуті попід стіни й скидаються на уламки, які після кораблетрощі викинуло на берег. Хідник вичовганий, шпалери з квітковим візерунком неоковирні. Повітря аж стужавіло — воно таке затхле, наче попередні власники так і сиділи тут, допоки не розсипалися на порох. У сторожівні не так незатишно, як у східному придомку, де влаштувався Стенвін, але все одно доволі дивно, що господар маєтку вирішив оселитися саме тут.
Мені ще не випадало нагоди спитати, яка роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але те, яке помешкання він собі обрав, свідчить, що він бажає лишатися поза полем зору. Питання лише в тому, нащо вона йому, оця непримітність.
Гардкасл роздає нам келихи й знову сідає. Він гріє свій келих у долонях, наче збираючись на думці. У всіх його рухах — зворушлива незграбність, яка враз нагадує мені Майкла.
Ліворуч від мене Саткліфф, який уже встиг вихилити половину свого віскі із содовою, видобуває з кишені якийсь документ і передає його мені, жестом даючи зрозуміти, що я маю віддати його Гардкаслу. Це шлюбний контракт, укладений адвокатською конторою Денса, Петтіґрю й Саткліффа. Отже, виходить, що ми з оцим похмурим Філіпом Саткліффом і слизьким Крістофером Петтіґрю — ділові партнери.
Хай навіть так, але я певен, що Гардкасл запросив нас сюди зовсім не для того, щоб обговорювати доньчин шлюб. Задля цього він надто вже неуважний, надто нервовий. До того ж, якщо йому потрібні були самі юристи, нащо б тоді він запрошував Геррінґтона?
На підтвердження моїх здогадів Гардкасл бере в мене контракт, кидає на нього побіжний погляд і швиргає папери на стіл.
— Ми з Денсом уклали його особисто, — сповіщає Саткліфф, зводиться й наливає собі ще віскі. — Щойно Рейвенкорт з Евелін його підпишуть, ви знову станете багатієм. Рейвенкорт після підписання сплатить кругленьку суму, але найбільша частина лишатиметься в довірчій власності аж до церемонії. А за кілька років він викупить у вас і Блекгіт. Без зайвої скромності можу запевнити: контракт просто чудовий.
— А де ж сам старигань Рейвенкорт? — питає Петтіґрю, озираючись на двері. — Хіба він не має зараз бути тут?
— Гелен його шукає, — озивається Гардкасл, бере зі сволоку над каміном дерев’яну скриньку й відчиняє її. Ми бачимо кілька рядів тлустих сигар, на які присутні реагують майже дітвацькими радісними вигуками. Сам я від сигари відмовляюся, але спостерігаю за тим, як Гардкасл роздає їх іншим. Його усмішка приховує неймовірне бажання догодити, готовність потішити гостей має закласти підґрунтя для чогось серйознішого.
«Йому щось треба».
— Як Гелен? — цікавлюсь я, надпиваючи напій. Вода. Денс не дозволяє собі потішитися навіть алкоголем. — Усе це, напевне, дуже для неї тяжко.
— Так, мабуть. Але це була її бісова ідея — приїхати сюди, — форкає Гардкасл, бере й собі сигару й захлопує скриньку. — Розумієте, я зі шкіри пнуся, щоб її підтримати, але, хай йому грець, відтоді, як сюди приїхали, ми з нею майже не бачимося. З неї й двох слів не видушити. Якби ж то я вірив у всі ті надприродні штуки, то вирішив би, що вона одержима.
