— Найважливіше — ритм. Це аристократизм. Щодня в один і той самий час п’єш білу каву, читаєш газети, поливаєш квіти… Йдеш на базар, чи на прогулянку… Мої ґаздині на Сушаку, сестри Цар, — Мілкіца й Ірма, — дожили до глибоких дев’яноста. У них був ритм. У Рієці всі мають ритм, і тому довго живуть. На їхніх цвинтарях повно столітніх. Коли втратиш ритм, тоді приходить хвороба. І кінець.
— Це в них був тютюновий кіоск коло готелю «Небодер»?
— Можна бути паном і тримати тютюновий кіоск. Ірма розмовляла шістьма мовами. Мілкіца грала на скрипці. Заміж вони не виходили, — замовкла. — У них було багато часу.
Мовчимо. Поки вигадую нове питання, вона раптом дивиться на мене зосереджено.
— Що ти робиш? Пишеш?
— Так. Пишу новий роман.
— Точно знову щось вигадуєш, — дивиться на мене з докором. — Не люблю я в тобі оце: те, що вигадуєш. Справжній письменник не вигадує. Справжніх письменників мало, — каже вона.
Спостерігаю за її поглядом, який знову потемнів, затягнувся пеленою, зупинившись високо вгорі, на вершечку багатоповерхівки навпроти.
— Важливо дивитись у себе. Тоді все само прийде. Як у фільмі.
Мовчу. Хай дивиться в себе.
— Я не завжди все можу пригадати, але це навіть цікаво: ніколи не відаєш, що вигулькне з-за рогу. Не поспішати. Ти ніколи не буваєш розслаблений, — каже. І знову той докірливий погляд.
— А чи тобі не спадає на думку, що це якось пов’язано з тобою? — відповідаю нервово й вже стаю в стійку. — Ми постійно кудись поспішали. В останню хвилину прибігали на вокзал. Заскакували на ходу в поїзди. Ніколи, як усі інші люди, не приходили вчасно в кінотеатр. Прихилившись, ми у темряві пробиралися поміж рядами, а публіка довкола нас обурювалася й лаялася. Не пам’ятаю жодного початку якогось фільму. Тому тепер мушу вигадувати.
— Бог з тобою! — зневажливо відмахнулася. — Тепер я винна. У твоїх книгах геть нічого не впізнаю. Ніби ти жив деінде. Хіба можна стільки всього оминути?
— Про що ж мені писати?
— Ну, про те, що знаєш, що пережив, що складає твоє життя. Де ті люди, ті будинки й вулиці? Якби я впізнала хоча б одну особу, хоча б здалеку. Де ти познайомився з усіма тими подобами?
Мовчу.
— Пригадуєш Лізетту?
Звісно, я пригадував Лізетту.
— Першого ранку, коли ми приїхали до Пули…. Я цього ніколи не забуду. Тієї ночі нам обікрали вагон у Вінковцях, твій тато, хай бог простить його душу, як завжди нездатний ні до чого, не послухав мене і не замкнув вагон на навісний замок. Обдерли до нитки. Все в мене забрали, все, що було моїм… — каже вона, і якась дитяча злість і сум заливають її обличчя. — Лізетта перша особа, яка до нас підійшла. Вона вас доглядала, поки ми з татом впорядковували помешкання.
— Пригадую її кімнати. Стіни, обвішані фотографіями.
— Всяке про неї балакали, — засміялася лукаво. — Люди заздрять тим, хто не марнував своє життя.
— Пам’ятаю самотню стареньку.
— Стареньку? — подивилася на мене вражено. — Знову вигадуєш. Вона була не набагато старшою, ніж ти зараз.
Я заскочений цією новою інформацією; не може бути. Скільки років вона провела на Червоному острові, у Хітеротів. Як втрапила до них? Немов читаючи мої думки, мама продовжує:
— Вона була компаньйонкою молодої доньки баронеси, Барбари. Вони познайомилися ще в Трієсті. Коли Барбара вирішила оселитися на Червоному острові, запросила Лізетту. Потім вони розійшлися.
Лише за кілька хвилин вона мене закидала історією нещасливої сім’ї Хітерот з Червоного острова, а потім раптом перейшла на сусідній острів, Катерину, власність дивака й розпусника графа Мілевського, який у труні втік із рідної Литви через якесь убивство.
— Звідки ти це знаєш?
— Коли ми купували будинок… тато плавав з «Юголінією», у нас були гроші… Лізетта їздила зі мною по Істрії, від Ровіня до Умага. Возив нас годинникар Малеша на своєму «Мерседесі». Які завгодно будинки й квартири тоді можна було купити за безцінь. Під час одного такого огляду ми поїхали на Червоний острів. Були і на Катарині. Те, що вона мені тоді розповіла, не вмістити навіть у десять романів.
— Врешті ви нічого так і не купили, — відчуває прихований докір у моєму голосі.
— Твій тато був у плаванні, я не могла сама вирішувати, — захищається вона спритно. — А коли він повертався, завжди виникали якісь обставини.
Дивлюся на неї: відсутній погляд, прикутий до стіни, яка відділяє подвір’я будинку від цілини з багатоповерхівками. Це погляд з останньої адреси. І скільки б іще не прожила, скільки багатоповерхівок не зросло б тим часом на цілині, стіна залишиться. Ніщо більше не зміниться на полотні того екрану, аж до самого кінця. Вираховую, скільки часу залишилося в мене до тієї останньої адреси, коли знаєш, що вже ніяких змін бути не може, що на тебе чекає просте животіння, і питання лиш у тому, чи буде більше, чи менше болю. Млосні обійми деменції — це божа нагорода за всі оті муки й невідомості.
— У неї була любовна інтрижка з графом Мілевським, — вимовила хвалькуватим шепотом. — Пригадуєш, я вас водила на його могилу?
— Де?
— Як де, та ж на ровінському цвинтарі.
— Ми стільки цвинтарів обійшли, що годі все запам’ятати.