Подивилася на мене заплаканими очима й тихо сказала: «Ну, йди, йди».
Кожен має десь бути.
Того червневого пополудня 2000 року, коли моя мама відійшла в засвіти, я знаходжусь у помешканні на Бульварі Ержебет в Будапешті. Внизу, надворі, жовті трамваї прокладають собі дорогу в транспортному потоці, мчать коридорами — вздовж рядів бетонних напівкуль, що відділяють їх від смуг для автомобілів.
Так, важливо зауважити ті бетонні півкулі, помітити щонайбільше неважливих деталей, втекти думками в банальнощі, відтіснити чимось звістку про мамину смерть. Роздивляюся смугу металевої загорожі на пішохідному острівці перед кав’ярнею «Нью-Йорк», жінку, яка розглядає вітрину комісійного, потім зелені вказівники на стовпах електричного освітлення, рекламу туристичної агенції на Площі Блаха Луйза. Тоді, знову, трамваї.
«Штутгартський метод», — чую мамин голос.
Штутгарт — перше місто, що запровадило окремі коридори для трамваїв, на які автомобілі не мали права в’їзду, потім це поширилося на всю Європу.
Намагаюся вловити матрицю дементної оповіді. Бо одного разу штутгартський метод стосувався трамваїв, а іншого разу — славнозвісного садівника Ціглера зі Штутгарта й облаштування парків. Здавна сумніваючись у всьому, що злітає з маминих вуст, перевіряю садівника в гуглі: відвідав Белград після відступу турків — домовитися з новою сербською владою про співпрацю. Малого бракувало, аби зелені поверхні сербської столиці упорядкували за його проєктами. Але ніде не написано, що йдеться про штутгартський метод.
Мама щодня вправлялася в пригадуванні. Їй невідоме було поняття нудьги. Вона брала котрусь коробку з фотографіями, поволі переходила від однієї світлини до іншої, намагалася не лише пригадати імена окремих осіб, а й кількома реченнями відтворити контекст, визначити їхні ролі в безкінечному всесвіті минулого.
Вона годинами могла копирсатися в шафах і шухлядах. Знахідка предмету, про який вона зовсім забула, поліпшувала їй настрій. Разом із тим предметом вона наче рятувала від забуття певний епізод життя. Понад усе хотіла будь-якої миті володіти повним багатством свого досвіду. Тому потрібно було постійно пригадувати прожите, уважно контролювати всю ту неозору територію. Без постійного доступу до пройденого шляху життя не мало б сенсу. Не потрібно вигадувати, потрібно лише пригадувати. Життя — це божий дар, даний у тимчасове користування. Тому минуле потрібно оновлювати, щоб жити. Тато плавав морями й океанами, а мама — власним життям.
Того червневого пополудня, коли прийшла звістка про мамину смерть, намагаюся відповісти на питання, звідки я тут, в орендованій квартирі на Бульварі Ержебет у Будапешті. Звідки ця жінка поруч зі мною? Той люд, що нас оточує? Той я? Інший, не такий, яким би мав стати. На початку все було логічним, передбачуваним, зрозумілим. Світ — як каталог. Звідти я стартував. А опинився в повсякденні, якого не хотів, у житті, яке — не моє. З якимись чужими звичками й ритуалами. Без логічного розкладу щоденних обов’язків. Як так сталося, що я їм страви, які мені не до смаку? Роблю те, що мені не до вподоби? Говорю не те, що думаю? Вірю, що та жінка поруч краще знає, як мені ведеться, ніж я сам. Живу з нерозпакованими валізами. Одною ногою — на шляху до відступу. У постійному пошуку точки опори, де б можна було відпочити, зрозуміти помилки й тоді, оновившись, вирушити в правильному керунку. Бо те, що зараз, не може бути моїм життям. Ніщо не на своєму місці. Речі, люди й події відкидають по кілька тіней. Що такого сталося, що я опинився там, де не мав бути? Здається, задача без розв’язку. А може, як мама, не роздумуючи, призначити винуватцем когось іншого? За всі неприємності, помилкові рішення й погані обставини.
Наздогад гортаю товсту книгу пам’яті. На щось таки та й натраплю.
Фото моста на Р’єчині, де колись пролягав кордон між Королівством Югославія та Італією, зроблене з Сушака (Фото Б. Фучич, 1947 р.), одне з небагатьох, що вціліло під час пограбування вагону у Вінковцях. Зовсім випадково опинилося в малій колекції сімейних світлин, які я взяв із собою при від’їзді з Белграда на світанку 24 березня 1999 року. Коли того ж дня, раннього пополудня, за кілька годин до того, як перші бомби НАТО впали на моє місто, я вийшов із потяга на пештському вокзалі Келеті, переді мною зринула неозора вулиця