Слідчий полностью

Синя лампа спального вагона потягу «Белград-Пула» світить із далекої листопадової ночі 1958 року. Тоді я вперше ступив у простір між двома домівками: новобелградською, яку назавжди покинув минулого вечора, і пульською, назустріч якій прямую. Дотик побоювання, що подорож може ніколи не закінчитися, що ми назавжди залишимося в лімбі ночі. Пів століття не перестає тліти ота синя лампочка. Вона визначила книги, які я читав, світи, у яких я оселився, героїв, які мені стануть ближчими, ніж кровні родичі. Безпомилково впізнаю їх за першої ж зустрічі, як це сталося зі Штайнером на вісімдесят шостій сторінці Ремаркового роману «Люби ближнього свого».

Зупинився під ліхтарем і вийняв паспорт. Йохан Хубер! Робітник! Ти мертвий і гниєш під землею, десь коло Ґраца — а твій паспорт живе й для влади він дійсний. Я, Йозеф Штайнер, живу; але без паспорта, мертвий для влади. Усміхнувся. Нумо мінятися, Йохане Хубере! Дай мені своє паперове життя, а візьми мою смерть без документів! Якщо нам живі не допомагають, це повинні зробити мертві!

Йохан Хубер alias Йозеф Штайнер став моїм незмінним супутником задовго до того, як бомбардувальники НАТО вилетіли з Авіана до Белграда. Ще багато років тому стояв той Йохан Хубер зі мною в чергах перед іноземними консульствами, заповнював поруч зі мною анкети, з острахом дивився на уніформовані обличчя на кордонах, поки ті з підозрою розглядали паспорти східних країн. З ним я відкрив оту невідчужену територію в собі самому, на якій не діють візи й паспорти. Де немає стягів і прикордонників, гербів і гімнів, де панує тиша власної совісті. І тому якомога далі від гучних слів, від запінених промовців, брехливих поетів і пожадливих попів, щодалі від трапез, де частуються й обіймаються поліцейські та злочинці, де вбогі духом дають присяги, де з повними бесагами глаголять про патріотизм.

Повернутися на місце, звідки вирушив, у листопадову ніч 1958 року, коли уніформовані особи й пасажири говорили однією мовою. Лафети гармат закопані в пісок перед мурами міста на гравюрі у фоє готелю «Липа». Порожня Кандлерова вулиця святкового ранку. Незнищенні декорації міста, чий панцир кожні пів століття приймає нових мешканців. Вони ходять, їдять, сплять, сваряться, кохаються в кімнатах, де до вчора лунала якась інша мова.

Сеанси гадання на кавовій гущі. Під час першої першотравневої екскурсії на озеро Блед мама відвідує якусь ворожку, до якої буцімто навідуються навіть високі словенські сановники. Ввечері, прикидаючись, що сплю, підслуховую мамину розмову з татом. Чую, що доля призначила мені довгий шлях, що я перетну океан і житиму в Америці. Багатий і щасливий. Саме тому після гімназії вирішую вивчати морську справу в Рієці. І якомога швидше вирушити стежкою, яку мені напророчила ворожка з Бледа.

Данте Аліг’єрі в бенедиктинтському монастирі на пагорбі Святого Міховіла в Пулі дивиться на могили, які згадає у «Божественній комедії». Цілий всесвіт вкарбований у терцини, вправно складені досьє, кожному злодюзі визначено місце в котромусь із дев’яти кіл пекла. Перед тим, як повернути книги до міської бібліотеки, переписую короткі уривки. Роблю це систематично, в окремих зошитах: для пейзажу, для діалогів, для описів міст, для любові. Штутгартським методом впорядковую щодення.

Мамин крик вночі, за кілька днів до від’їзду в будинок для старих. Підходжу до причинених дверей кімнати. Вона сидить гола на спинці фотелі. Всі три шухляди великого комода висунуті. Однією рукою спирається на край верхньої шухляди, голову схилила, немов щось шукає на підлозі. Чогось важливого не вистачає в тому моторошному кадрі.