Ми з сестрою роздивлялися порцелянові фотографії. Забавлялися, вичитуючи незвичні імена, шукали гробівці довгожителів. Змагалися, хто відшукає когось столітнього. Повз дитячі могили проходили мовчки, не затримуючись.
На цвинтарі мама могла розслабитися, позбавлялася напруги, яка утримувала її дрібну фігуру в стані перманентного посіпування. Мотор, який не глушиться, а постійно бринить на місці.
Пам’ятаю цвинтар у Вараждині, високі кипариси й цвітіння магнолії, самшити у вигляді геометричних фігур, скульптури ангелочків.
— Ось так і у Версалі, — зітхала мама.
Приїжджаючи до Рієки провідати тата на його судні, ми завжди бували на цвинтарі на Трсаті. Я довго вірив, що й там поховані котрісь наші родичі. У Спліті ми щодня прогулювалися південною стороною Мар’яна до цвинтаря на Сустипані. Коли через кілька років ми знову пішли туди, цвинтаря вже не було. Нам сказали, що його перенесли за місто.
— Жах, — здригнулася мама, — Два рази бути похованим. Ось і мертві вмирають.
За маминими веселощами ховалася самотність.
Вона постійно перебувала в пошуках історій. Так виникали її приятельства. Одне з найважливіших було з Міличами, старшою парою, яка пенсійні будні проводила за тканням гобеленів. Я ніколи так і не довідався, як саме відбулося це знайомство, просто одного вечора мама, вся збуджена, ще з дверей почала розповідати про прекрасні гобелени:
— Ви повинні це побачити, це маленький Лувр. Веласкез, Гойя, Рембрандт. Вілерові пори року. Міфологічні сцени, виткані з тридцяти шести відтінків блакитного.
У неї виробилася залежність від колекціонування. Після кожних відвідин мануфактури сімейної пари Міличів стіни нашого помешкання заповнювалися черговими огидними рукотворами в золотих гіпсових рамках. Вона купувала гобелени за вигідними цінами, з кількамісячними виплатами. У ті часи загальної скрути гобеленістам важко було знайти покупців, тож вони давали їй нові роботи навіть без завдатку. Коли тато повернувся з плавання, борг Міличам сплатили, але шаленство покупок тривало. Серія ведутів голландських майстрів опинилась у наших з сестрою кімнатах. Гобеленістам я завдячую вермерівськіми кадрами пробудження. Перше, що я бачив щоранку, був «Погляд на Делфт».
Мама була досить освіченою. Читала, любила ходити в театр. Але в образотворчому мистецтві смак її підвів. Це була біла пляма її естетики. Власне, на малярстві вона взагалі не розумілася. За безцінок продала пейзаж Колеснікова, єдину картину в нашій квартирі — подарунок адвоката Джорджевича перед від’їздом до Америки — щоб купити серію гобеленів з натюрмортами. Вірила, що вартість колекції з часом тільки зросте. Яким же було розчарування, коли один рієцький антиквар пояснив їй, що гобелени більше ніхто не купує, що їхній час минув.
При переїзді в нову квартиру на Веруді деякі гобелени залишилися в коробках, нерозпаковані. Не було вже високих стін і довгих коридорів «Вілли Марії», де могла розташуватися вся колекція. Через багато років, з розпадом держави й нашим поверненням до Белграда, гобелени, як і багато інших речей і предметів, щезли з нашого виднокраю. Збереглася тільки серія міфологічних сцен з тридцятьма шістьма відтінками блакитного кольору.
Коли в жовтні 1991 року мої батьки виїжджали з Пули, ключ від дачі в Помері довірили Міличам. Вони самі запропонували, що будуть наглядати за нею та сплачувати рахунки. «Немає сили більшої, ніж наша дружба», — повторювали вони під час проводів.
Облога Вуковара була в повному розпалі. Війна лютувала в Славонії та Ліці. Повернення до Белграда через Скоп’є тривало повні два дні.
Проминув рік, і Міличі повернули нам ключі від дачі через особу, яка була в Белграді проїздом. У короткому листі вони нам повідомили, що доглядати за сербський будинком у Хорватії зараз небезпечно. Мама факт повернення ключів сприйняла як зраду багаторічної дружби. Коли я запитав, чому не залишили ключі годинникарю Малеші, вона відповіла, що він тоді був у від’їзді. Крім того, Міличі самі запропонували, й вони були хорватами.
У сербські будинки вселялися біженці, а адреси всіх тих покинутих будинків отримували в поліції. До нас втрапив доброволець зі славонського бойовища. Мама вночі прокидалася й подумки спостерігала за незваним гостем, як той нишпорить у шафах і комодах. На всі боки зростав безлад. І поки палали будинки в Славонії, вона переживала, чи вціліє бодай щось із її порцеляни в серванті у Помері. Не могла собі пробачити, що не забрала до Белграда фігурку скрипаля з синього кобальту, яку ще до війни купила в сушацькому антикваріаті.
Пограбований вагон у Вінковцях передував нашому приїздові до міста, в якому я проведу дитинство і молодість. При від’їзді з Пули зловмисник на дачі став логічним завершенням циклу.
Кожен має десь бути. Найкраще — там, звідки прийшов.