— Це ми з Джорджо в Трієсті, — каже вона й відразу переходить до іншої світлини, зробленої на терасі готелю «Адріатик» у Ровіні. — Це Барбара, її родич Бруно і я.
Не знаю, хто такий Джорджо? Барбара? Бруно? Я лише німий партнер на тих прогулянках, свідок того, що все так і було, попри те, чи оповідь ллється грецькою, італійською, чи хорватською. Наприкінці серії світлин впізнаю перехрестя на Веруді. Показує мені будинок, в якому жила. Каже мені, що колись там їздив трамвай до Сан Полікарпо.
Коли мірило пів століття спрямовую в час майбутній, у простір, в якому помістилося життя мого сина та в якому я свого часу відійду в засвіти, пришвидшення таке, що я гублю спогади про речі та предмети повсякдення. Тепер розумію маму, розумію, чому під час однієї з наших останніх зустрічей вона була до сліз зворушена з’явою шкіряної валізочки. Того ранку в білизні її пам’яті зринув реквізит дівочих подорожей.
«Справжнє диво, як речі раптом кудись зникають. Ту валізку, імпортну, з Бельгії, я купила на Сушаку, ще перед тією війною. Мабуть, вона була з тими речами, які вкрали у Вінковцях. Але точно не скажу».
У нашому домі завжди було багато слів. Гори зайвих слів і речень. Цілі уривки, які колись комусь десь належали. Відлущилися з фасаду чиїхсь чужих життів. Злива речей вихлюпувалася маминим голосом на співрозмовника. Мама була колекціонером сотень реплік — так зберігала пам’ять про осіб, які ті слова вимовляли.
«Нічого не буває випадково. І погане для когось добре. Слушно казала Лізетта: коли перед тобою зачиняються якісь двері, відчиняється вікно».
Зупинялася на мить, ніби подумки шукає те вікно, яке відчиняється. Бачу її, як ходить помешканням, а згодом і коридорами будинку для старих у пошуках речення, яке поверне їй настрій, допоможе побачити оту світлу сторону. Ніколи не піддавалася малодушності. Була переконана, що слабкість — прихисток всякого зла.
Під час коротких чвар із батьком — бо саме він найчастіше слугував боксерською грушею — знаходила неймовірні аргументи й завжди мала готову відповідь. Акторка, яка лише чекає нагоди, аби використати монолог з вистави, давно знятої з репертуару.
Ми з сестрою сидимо за маленьким столом, кожен зі своєю книжкою з картинками, статичні, мов мумії. Порцелянові фігурки. Такі ми на більшості фотографій тих часів.
— Як ти можеш бути таким нетямою? Хіба справді нічого не бачиш? — каже мама. — Я куди не прийду, одним-однісіньким поглядом прозондую ситуацію, звички господаря. Мене кожен радо має за гостю.
— Лише як гостю, — іронічно додає тато.
— Ач який дотепник, — каже мама й починає тираду. А приводи були банальні: скажімо, склянка на краю полірованого стола без підставки, незагашений недопалок у попільничці, мильний осад по краєчках умивальника.
Сліди їй заважали. Свідчення присутності. Потрібно було нечуйно зникнути з місця, де ти був. Вона була очисником слідів. Індіанський воїн, який рухається серединою потоку й так знищує власні сліди. Любила відвідувати цвинтарі: там життя упокоїлося остаточно. Цвинтарі народжували в ній таємну радість, усвідомлення тріумфу порядку над безладом життя. Реєстри народжених і померлих — єдині надійні свідчення. А все між ними — період земного існування — суцільна велика мука, й найлегший спосіб дати собі раду з нею — постійно відкладати. Мама жила таким відкладеним життям. І тому не втілила жодного великого плану, чи то йшлося про подорож до Каліфорнії в гості до найкращої приятельки молодості, чи про впорядкування альбомів, які нерозпаковані, в целофанових обгортках, роками лежали в шафі поруч із десятком картонних коробок з фотографіями.
Мама була майстром відкладання. Бранець ритуалів. Двічі на рік, на Новий рік і напередодні літа, відкривала коробку з новими іграшками, які регулярно приходили з Каліфорнії у величезних пакетах, разом з одягом. То були маленькі домашні урочистості, під час яких ми з сестрою отримували по кілька іграшок. Очима пожадливо вивчали, що ж іще ховається в тому ящику. Мама вірила, що доброчесність найкраще виховується тоді, коли діти не можуть отримати все й відразу.
Життя на низькому старті перед великими звершеннями аж ніяк не відповідало її спритності у виконанні щоденних обов’язків. Чи побутова педантичність лише приховувала її непристосованість до життя? Тисячі фотографій у коробках — переконливе свідчення того, що вона либонь таки живе насичено. Усміхнені обличчя й обійми — доказ виповненості, задоволення й радості.
Коли ми приїжджали в якесь місто, мама нагадувала нам із сестрою про далеких родичів, яких більше немає серед живих. Це ставало причиною відвідати цвинтар. Там ми були вільні. Мама дозволяла нам блукати серед пам’ятників. Ми зупинялися перед сімейними гробівцями, дивувалися зі скульптур із мармуру, каменю і гіпсу, розкішних загорож із кованого заліза.
— Яка родина! — казала вона швидше для себе. — Хто каже, що вічності не існує?