Яке ж доленосне значення для існування того світу мали невидимі засади, на яких буяли такі різні життя. Спадок, перекази, вікові традиції, приватні історії — занурені в соціалістичну дійсність, чиї ритуали й пропаганда тримали той світ докупи — буяли під поверхнею повсякдення. Не лише в моєму місті, а й по всій тогочасній країні дрібні сімейні мануфактури день і ніч виробляють чесноти й облуди. У несправжніх мітах потроху втілюються кволі екзистенції слабаків і невдах. Постійно — в пошуках винуватців, втішаються надсиланням рахунків на хибні адреси. І поки всі вони по шафах ховають кістяки, вперто знову й знову рахують хвилини ренесансу й бароко у своїх глухих закапелках та нетрищах, прославляють поразки та лічать століття небесного життя, постійно сперечаються, де жилося
Змішуються світи.
Викликаю в уяві тих, з ким ділив шкільну лаву. Прізвище, ім’я, як заведено в шкільному щоденнику.
Баф Мірела. Її довгі ноги вабили мій погляд. Вона перша розбудила мою сексуальність. У восьмому класі переїхала в Дубровник. Я мріяв про те, що й ми кудись переїдемо. Що я увіллюся в якесь нове середовище. Прогулювався подумки рієцькими вулицями, підіймався сходами на Трсат і з фортеці милувався кораблями в порту.
Бучан Бошко. Залишився тільки звук імені, рум’яні щоки й зелений шкільний портфель, який він постійно тягав за собою. Його обличчя не можу пригадати. Син кравця з Першотравневої вулиці. Згодом вони теж виїхали з Пули.
Йду далі: Сутон Долорес, Росанда Деніс, Рекюто Серджо, Пітон Весна, Пугар Горан, сестри Алфелді…
Близнючки Ноемі й Доріс Алфелді. Мешкали в одному з провулків між Губчевою та Кандлеровою вулицями. Їхній батько був мадяр. Чотири роки ми ходили до одного класу. Коли приходили до школи однаковісінько вбрані, виконували трюк: одна відповідала за обох. Поки вчитель виводив оцінку в щоденнику, вони спритно мінялися місцями за партою, і до дошки знову виходила та, яка підготувалася до уроку.
На Каштелі я з ними викурив перші цигарки. Потім ми жували лаврове листя, щоб замаскувати запах. Одного вечора, під час літніх канікул, під мурами Девілової фортеці я вперше поцілувався. Ноемі? Чи то була Доріс? Я так ніколи й не дізнався. Бо коли наступного вечора, під час гри в піжмурки, я підійшов до однієї з них, переконаний, що цілувався саме з нею, вона почала верещати. Я відійшов засоромлений і перестрашений. Сестри Алфелді тієї осені перейшли в школу на Монте Зару. Ми більше не товаришували. Я перестав ходити їхньою вулицею. З часом вони зникли з мого виднокола.
Через сорок років, одного березневого пополудня, я приїжджаю на вулицю Кечкеметі, на мою першу пештівську адресу. На першому поверсі будівлі — ресторан «Алфелді». Стіни його вкриті фотографіями славетних гостей у рамочках. Серед сотень постатей впізнаю лише мого друга письменника Іштвана Ерші. Всі решта — фундамент певного часу в просторі, який є лише кружечком на карті міста: «Найкращі ресторани Будапешта». Такими були й примари на стінах кімнати Лізетти, мешканці Салонік сто років тому.
Момент концентрації свідомості, на мить зникають відстані, все існування стискається в одну цятку; живі та мертві майорять у безмір’ї теперішнього. Настає час, коли перед тобою раптом пролягає увесь здоланий шлях, і скільки б іще не залишалося часу майбутнього, прожите підсумовано, розповідь завершено. Ніщо більше не може суттєво змінитися. Стежки заздалегідь визначені. Інакше й не могло бути.
Відвідую подумки місця, які мої батьки згадували тільки мимохідь. Мапи їхнього життя до знайомства. Цілісінька географія в спадку. Не лише слухом, а й поглядом визначаю їхні коми й знаки запитання, дужки й фусноти, таємний синтаксис, в якому ховали змарновані життя. Після того, як задовольнили біологічні потреби, залишилися замуровані в нерозказаних історіях, нездатні налагодити ближчі стосунки зі своїми дітьми.
Кадр із Мелвілового фільму: тато в тренчкоті, з капелюхом на голові, одного вітряного осіннього пополудня на пульській набережній показує мені позицію броненосця, на якому вперше прибув у місто. Цю картину я запам’ятав у чорно-білих кольорах. Щось набагато більше, ніж слова, погляди й рухи, закарбувалось у свідомості хлопчака, який тільки-но пішов до школи. Наступний момент прогулянки з батьком — це вікна помешкання в Омладинській вулиці, де він винаймав кімнату в однієї італійки. Глибокою тишею озвучена ця картина. Жила, неушкоджена, пів століття. Змінювалася тільки середина помешкання за широкими вікнами на другому поверсі, де й сьогодні, вірю, живуть сліди татової присутності.
Приблизно тоді ж мама вперше приїжджає до Пули. Цікаво, чи перед тим, як вона повернулася до Пули, вони могли розминутися того дня на вулиці? Зламаний автобус, потім поїздка на автівці баронеси Хітерот, зупинка в готелі в Раші з удбашами. Через чотири роки вони вже в Селці, тато в перекомандуванні, а мама — керівник дитячого табору відпочинку. Вони все ще незнайомі.