Вона ніколи не бачила маминих батьків, вони померли рано, у Тракії. Жили в якомусь селі поблизу Едірне. Це все, що вона знала. Фотографій не було. Мамине минуле було сховане. Та й життя батьків були потаємні. Жили за якоюсь мовчазною домовленістю. Не сварилися, але й не любилися, не обіймалися перед Лізеттою. Це було наче життя в інтернаті. Мама час від часу зникала на кілька днів. Тато завжди відповідав, що мама у від’їзді. Такими днями вона довше затримувалася в Бешінарських садах із гувернанткою.
Потяг в’їжджає до якогось великого міста. З’являється вокзал. Довгий дашок над фасадом, під яким натовп пасажирів. Вивіска: «Скоп’є».
Лише третина дороги до Белграда. Від кондуктора дізнається, що вони не запізнюються. Матиме ввечері у Белграді дві години, аби пересісти на Симплонський експрес до Трієста. Повторює кілька разів поганою німецькою: «Belgrade Abend zwei Stunde warten». Питає його, де колись був турецько-сербський кордон. Кондуктор збентежено дивиться на неї і йде, не відповівши.
Після Скоп’є вона в купе вже не сама. З нею пара, яка подорожує до Белграда. Він лікар, студіював медицину у Відні. Шість років тому вже подолав цей шлях; але не потягом, а пішки, з санітарним підрозділом сербського війська. Прорив Солунського фронту.
Знає, де пролягав сербсько-турецький кордон. Покаже їй; ще дві години їзди.
Потім обидва задрімали.
Дитиною вона лякалася людей, які сплять. Викликали в неї більший переляк, ніж мертві. Бо мертві надійні у своєму заціпенінні, а ті, хто спить, — мерці, що можуть рухатися.
Голова жінки впала чоловікові на плече, її дихання стало голоснішим. Якоїсь миті він розплющив очі. Усміхнувся до Лізетти. Жінка стрепенулася зі сну, коли почала хропіти. Чи це чоловік делікатним рухом розбудив її? Озирнулася сонно, потім поклала голову на плюшеве узголів’я й заплющила очі.
Може, засоромилася, подумала Лізетта.
І чоловік знову дрімав. Виглядали дуже втомлено. Від їхньої втоми й Лізетту почав долати сон. Минулої ночі вона майже не зімкнула очей. Лише перед ранком, коли Андрій пішов. Коли ж це він взяв чеки? Сперла голову на фіранку на вікні. Сиділа за рухом поїзда.
Темна і світла сторони — завжди на однаковій відстані. Два світи, які існують одночасно. Завжди обираєш. Це слова Матильди на прощанні в Піреї. І Лізетта обрала.
